Олеся ПРИМЕНКО

Глобалізація і націоналізм: інтеграційні та диференційні процеси у сучасній цивілізації

Досліджуючи інформаційний матеріал щодо глобалізації, не можна не відзначити цікавий факт: це питання широко обговорюється в Російській Федерації, США, Європі, країнах «третього світу».

Досліджуючи інформаційний матеріал щодо глобалізації, не можна не відзначити цікавий факт: це питання широко обговорюється в Російській Федерації, США, Європі, країнах «третього світу». Російські дослідники навіть мають державне замовлення щодо вивчення цієї проблеми: в Москві та інших містах РФ сформовано декілька спеціальних дослідницьких інститутів. Натомість в Україні глобалізаційна тематика все ще значною мірою залишається на периферії суспільної уваги, у затінку таких «нагальних» питань, як, приміром, «чому розплетена коса в Юлі» чи «хто з ким блокуватиметься на виборах». Чому? Відповідь напрошується сама: тому що дослідження глобалізаційних процесів завжди прямо чи опосередковано пов'язані з питанням націоналізму, при спробі обговорення якого в Україні слід завжди бути готовим до огульних звинувачень у «фашизмі», «екстремізмі», «ксенофобії» тощо.

Тому більша частина тієї невеликої кількості праць українських дослідників, що присвячена темі глобалізації, має суто оглядовий, ба навіть споглядальний характер, без реального намагання дати оцінку цьому явищу або запропонувати для України алгоритм співіснування з ним. Натомість необхідність наукового (об'єктивного, без політичних спекуляцій) дослідження проблеми є все очевиднішою.

Ентоні Гіденс, один з апологетів глобалізації, зазначає, що вона «реструктурує способи нашого існування у світі, до того ж на глибинному рівні... насувається із Заходу, несе на собі виразний відбиток американської політичної й економічної потуги та є надто нерівномірною за своїми наслідками. Втім, глобалізація аж ніяк не є пануванням Заходу над рештою світу; так само справляючи вплив на Сполучені Штати, як і на інші країни. Нації втратили більшу частину суверенітету, що колись мали, та й політики також занадто змаліли у своїй спроможності впливати на події. Отож не дивно, що ніхто зараз більше не поважає політичних лідерів або ж не виявляє великої зацікавленості у тому, що вони повинні сказати. Ера національної держави минулася... нації перетворилися на звичайну фікцію».

Загалом, терміном «глобалізація» позначається процес, який містить такі аспекти: 1) ринкові стосунки стають основою не лише економічного, але й політичного та етичного життя; 2) транснаціональні компанії стають новою формою економічної колонізації; 3) сучасні технології використовуються для структурування глобального ринку. Внесок XX століття полягав у трансформації поняття особистості таким чином, щоб включити в неї корпорацію. Саме корпорація стає найважливішою «особистістю» у сучасному суспільстві - особливо, коли йдеться про транснаціональні корпорації, які реєструються як «особи» та мають всі відповідні привілеї. Корпорації - це аристократія сучасності (за мат. статті «Globalization», Holy Cross International Justice Office, від 18.12. 2008 p. / www.management.com.ua/notes/globalization.html).

Глобалізація має на меті нівелювання розходження між людьми, наближення до «природного стану людської натури, сутність якої всюди однакова» (Алексіс де Токвіль, один із засновників глобалізаційного руху як демократизацї світу). Однак, процес виявився складнішим: спроби усунення відмінностей між націями на економічній основі формують у суспільстві відчуття необхідності виокремлення, виділення, що спричиняє відродження націоналістичних рухів як вияв соціально-політичного та культурного протесту.

Культурно-цивілізаційною гомогенізацією людства - саме у притаманних власне нашій добі формах агресивної уніформізації культурного середовища, свідомості й поведінки назвав глобалізацію відомий український політолог, громадський діяч Роман Кісь. Він визначив такі значущі аспекти глобалізації:

Делокалізація (або нівелювання етнолокальних структур).

Історичне знекорінювання, що може набувати форм маргіналізації внаслідок втрати органічних історико-культурних зв'язків та «щеплень».

Зоднаковіння (соціокультурна гомогенізація).

Консумеризм - споживацтво.

5. Радикальний еклектизм (поєднання різноманітних частин із різних стилів), який знаходить для себе особливий простір саме у добу постмодернізму, що релятивізує усі системи вартостей. Адже саме відрив від минулого і від майбутнього є водночас деаксіологізацією, втратою ціннісних координат (як у сфері мотиваційного досвіду, котрий стає гранично плитким, не виявляючись як реальна присутність минулого у сучасному, так і у сфері цілей та ідеалів). Саме ієрархія вартостей (та співвідносних із цими останніми способів поціновування й інтерпретаційних моделей) реінтеґрує культуру в цілість, реінтеґрує людину в культурі. Натомість, радикальний еклектизм у культурі є лише зовнішнім симптомом (чи індикатором) кризи цінностей, кризи самої особи - особи дезорієнтованої, на невизначених культурних роздоріжжях, варваризованої, котра не здатна розмірковувати про високе і про низьке (а правдиві вартості існують лише там, де є правдиві поціновувані, де вміють поціновувати, де знають значущість і вартість цінностей). Тому граничний еклектизм, дифузність (зміщуваність) й неструктурованість культури (зокрема, дифузія «високого» і «низького») свідчать і про брак горизонту цілей (пасивізовано-конформізований консумер «глобальних взірців» прив'язаний тільки до «тут-і-тепер» контексту й живе тільки одним днем), і про брак самих поціновувачів як тих, що здатні поціновувати взагалі. Саме як «тотальне зоднаковіння» глобалізацію передбачив ще на поч. 1930-х рр. Карл Ясперс, зазначивши у праці «Духовна ситуація часу» (1931): «Об'єднання людей земної кулі спричинилося до процесу нівелювання, який ми споглядаємо з жахом. Всезагальним сьогодні завжди стає поверхове, нікчемне і байдуже. Цього нівелювання прагнуть, наче воно створює єднання людей. У тропічних плантаціях і в північному рибальському селищі демонструють столичні фільми. Одяг всюди однаковий. Ті ж самі манери, танці, однаковий спорт, однакові модні вирази; місиво... Всесвітні конгреси ведуть до посилення цього нівелювання, оскільки там прагнуть не до комунікації гетерогенного, а до спільності релігії та світогляду. Раси змішуються. Культури, що склалися історично, відриваються від власного кореня і спрямовуються у світ технічно обладнаної економіки, у порожню інтелектуальність. Цей процес лише розпочався, але кожна людина, навіть дитина, втягнута у нього. Захоплення розширенням простору вже починає перетворюватися на відчуття його тісноти...».

Глобалізація характеризується утворенням єдиного простору світового ринку, світової фінансової системи, світової мережі комунікацій і послуг. Влада поступово переходить до транснаціональних корпорацій (ТНК) і міжнародних організацій. Транснаціональні компанії, без перебільшення, перетворилися на володарів світу, визначивши при цьому прибуток за основну мету, якої потрібно прагнути. Топ-500 цих ТНК володіють половиною всього світового багатства. За економічною потужністю деякі з них не поступаються цілим державам. Так, серед сотні найбільших економік світу 51-на належить корпораціям і лише 49 - державам. Центральні офіси більшості ТНК знаходяться у США (на другому місці - Європа).

Етичні аспекти, які регулюють функціонування цих корпорацій, зосереджуються, певна річ, на ринкових стосунках. Саме ринок стає основним критерієм та мірилом будь-яких дій, а ТНК залишаються єдиними повноправними «громадянами» у світі. Звичайні громадяни, а інколи й цілі країни приречені бути вторинними гравцями у цьому процесі. їхня першочергова функція - споживання. Той, хто не здатен вправно виконувати роль споживача, не вписується у модну модель глобалізації. Ніколи раніше в історії людства процес економічної колонізації не досягав таких крайнощів.

Звісно, все це не стало б можливим без постійної підтримки з боку сучасних технологій комунікації. Виникнення Інтернету спровокувало справжній вибух глобальної ринкової активності. Після звільнення банків від необхідності тримати у своїх сховищах золотий резерв фінансові трансакції злетіли до захмарного рівня.

Як зауважує Е. Гіденс, зазвичай у глобалізації вбачається чинник, який руйнує локальні культури, поглиблює нерівність у світі та погіршує становище знедолених. Дехто стверджує, що глобалізація породжує світ переможців і невдах, світ меншості, що впевнено рухається до процвітання, та більшості, яка приречена на нужденне і сповнене відчаю життя. Справді, статистика приголомшує. У 1989-1998 рр. частка світового валового продукту, яка припадає на 1/5 від загальної кількості населення у світі, зменшилася від 2,3% до 1,4%. З іншого боку, зросла пропорційна частка, що належить 75 населення, яку складають багатії. В Африці південніше Сахари 20 країн мають нижчий реальний дохід на душу населення порівняно із тим, що вони мали на кін. 1970-х рр. У багатьох малорозвинутих країнах правила безпеки і користування довкіллям занижені або фактично відсутні. Деякі із ТНК продають там товари, які в індустріальних країнах підлягають обмеженню, а то й забороні - низькоякісні ліки, шкідливі добрива або сигарети з високим вмістом смол та нікотину. Отож можна сказати, що це більше нагадує глобальний грабунок.

З цього приводу відомий дослідник глобалізаційних процесів Ернст Заграва підкреслює, що «сьогодні реальністю є те, що існують сильні, багаті країни, нації яких мають сильні, багаті корпорації, та слабкі, бідні країни, нації яких мають слабкі, бідні корпорації».

Глобалізм відрізняється від марксизму тим, що досягає утопії не через класову боротьбу, а через безперервний науково-технологічний прогрес, що розвиває економіку, виробництво, полегшує життя, вдосконалює суспільство й людей у ньому. Втім, задоволення може бути лише тимчасовим. Рано чи пізно висохне споживацтво, тому що маленька жменька людей буде мати стільки, що виявиться неспроможною все це засвоювати, а переважна більшість людства залишиться без найнеобхіднішого для свого існування. Закінчаться всі розмови про гуманізм, тому що пута універсально-регламентованого, уніфікованого інформаційного суспільства обплутають його членів, а найбільш «неконтрольованих» буде «скорочено». І, нарешті, нічим не обмежений науково-технічний прогрес знайде спосіб позбутися самого людського єства.

Для дуже багатьох як теоретиків, так і практиків критерієм прогресу є можливість економічного зростання. Однак неоліберальна політика, якою захоплюється Захід, приводить до зниження можливості національних держав вирішувати власні проблеми. Як зазначає В. П. Култигін - д. ф. н., проф., керівник Дослідницького комітету «Історія й теорія соціології» Російського об'єднання соціологів (Москва) Інституту регіональних проблем (РФ) - у своїй праці «Незападные концепции глобализации», в країнах «третього світу» сьогодні багато хто розглядає втрату суверенітету як плату за вступ до «благополучного» світу глобалізованого. Однак насправді зниження значущості національної політики внаслідок фактичного позбавлення національних урядів права самостійно ухвалювати рішення навіть із суто внутрішніх питань підриває цінність соціальної справедливості та добробуту загалом.

Не забуваймо, що кінцева мета глобалізації - побудова єдиної всесвітньої держави з єдиними урядом, простором, валютою, народом, культурою тощо. Досліджуючи геополітичні інтереси, які стоять у центрі «колективного рішення» глобалістів, Р. Кісь відзначає, що «колективні дії» в Європі не завжди були дійсно загальним добром для самого буття європейських культур і націй. Варто згадати хоча б зраду Центрально-Східної Європи у Ялті на користь Сталіна, внаслідок чого культурно-цивілізаційний розвиток значної групи країн було загальмовано більш як на 40 років, а також всіляке відтягування та оминання офіційного розгляду московського геноциду протягом двох колоніальних воєн Росії у Чечні.

Дослідник наголошує, що глобалізація, культурно-цивілізаційна експансія як інструмент реалізації чи то геополітичної «доктрини Монро» - щодо гeoстратегічного та цивілізаційного контролю США над усією Західною півкулею - чи то як система потужних каналів, зокрема інформаційно-комунікативних, демографічних та загальноцивілізаційних - для здійснення московського варіанту «доктрини Монро» в Євразії – не має нічого спільного із об'єктивним характером та самою внутрішньою логікою реального посилення взаємозалежності всього людства.

Глобалізація - це створення єдиної цивілізації без розподілу на держави, єдиного планетарного етносу шляхом асиміляції всіх сучасних народів, єдиної торговельно-фінансової системи через поглинання економік незалежних держав, організація глобального комп'ютерного обліку людей і товарів.

Глобалізація насамперед пов'язана з англо-американською моделлю світоустрою, експансією євроатлантичних культурних цінностей. Принаймні, допомогти всім зробити «свій вибір» на користь нового світового порядку, заснованого на демократії і свободі, на думку Генрі Кіссінджера - колишнього держсекретаря США - повинні саме Сполучені Штати. За його словами, головне завдання Америки - перетворення своєї могутності на моральний консенсус, впровадження, а не нав'язування своїх цінностей, створення умов, за яких ці цінності прийняв би весь сучасний світ, котрий, на перший погляд, протистоїть цьому, але насправді дуже потребує освіченого керівництва.

Відомий неоліберальний «пророк» Френсіс Фукуяма наголошує, що скористатися успіхами глобалізації та перевагами ліберальної демократії зможуть лише сучасні розвинені країни. Найголовнішою умовою належного функціонування ліберальної демократії, на переконання Фукуями, є специфіка культури. «Американська культура в період свого становлення була значною мірою сформована сектантським протестантизмом. Він зміцнив як американський індивідуалізм, так і те, що Алексіс де Токвіль назвав американським «мистецтвом асоціації», тобто схильність суспільства самостійно організовуватися у величезну кількість добровільних асоціацій і спільнот». Як стверджує Фукуяма, лібералізм не є панацеєю, і потрібен певний набір соціокультурних характеристик, щоб він запрацював на благо людей: «культура глибокого індивідуалізму, яка в підсумку веде до нововведень, інновацій; високий ступінь самоорганізації членів суспільства, раціональний тип мислення, плюралізм, толерантність, вбудовані в офіційні інститути, радше ведуть до культурної розмаїтості».

Наголос на культурних особливостях також робить автор політологічного бестселера XX ст. «Зіткнення цивілізацій» Семюель Гантінґтон. Він підкреслює, що нині, в епоху глобалізації, держави і народи керуються цінностями й способом думок, прийнятими у їхніх власних культурах. Представники різних культур фундаментально різні у своєму світогляді. Однак саме американська культура з її раціональністю і гедоністичним ставленням до життя, насаджувана за допомогою сучасних засобів телекомунікацій, успішно поширилася нині по всьому світові. Так, 70% усіх сайтів «всесвітньої павутини» знаходиться в Америці, а англійська мова є найпоширенішою для спілкування в Інтернеті. Сам по собі культурно нейтральний Інтернет забезпечує швидкий, прямий і неформальний зв'язок, створює тісніше глобальне інформаційне середовище, в якому ще важче перешкоджати поширенню американської масової культури.

Отже, під час глобалізації простежується тенденція зближення народів у культурному плані, що сприяє утвердженню культурної одноманітності, тоді як багатоманітність відступає на задній план. Глобалізація як єдність економічних, політичних і культурних процесів стимулює економічний розвиток країн, але не ліквідує розрив між бідними та багатими країнами. Вона, роблячи світовий ринок товарів і послуг єдиним, руйнує традиційні способи життя. Завдяки поширенню в світі демократичних цінностей тоталітарні режими відступають, але при цьому відбувається нав'язування політичного домінування наддержав. Цінності, на основі яких здійснюється глобалізація, хоча й універсальні, але абстрактні. Ринкова економіка, раціональність, демократія, соціально-правова держава, освітні цінності тощо насправді є дуже різними в різних країнах. їхня реалізація залежатиме від культури і традицій кожного конкретного суспільства.

Для країн, що не вписуються в цю модель, зокрема й для України, культурна глобалізація вищої школи матиме, ймовірно, такі наслідки:

популяризація глобальних мультикультурних цінностей;

посилення світового домінування євроатлантичної культури;

поява зарубіжних освітніх провайдерів на територіях національних держав;

втрата національної культури та ідентичності .

Ще один аспект глобалізації - ідеологічний. Глобалізація вносить у життя нові фетиші. Зовсім не випадково, що в теоретичних побудовах ТНК і західних теоретиків термін «модернізація» активно витісняється терміном «глобалізація». Підґрунтя цієї тенденції має ідеологічний характер. Згадаймо: спочатку модернізацію пов'язували з необхідністю кардинального поліпшення економічного й соціального стану всіх суспільств і верств населення. Концепція глобалізації латентно припускає, що комфортні умови життя неможливо забезпечити всім їм. Фактично, концепція глобалізації легітимує не тільки соціальну нерівність у сучасному світі, але й відмову від боротьби за досягнення соціальної рівності в майбутньому. У цих умовах саме націоналізм забезпечує прогресивний баланс у розвитку глобалізаційних процесів.

Глобалізація - це «методологія знищення всього особистісного, самобутнього, нерегламентованого, а також практика релігійно-культурної («ментальної»), економічної, інформаційної, територіально-етнічної й іншої глобалізацій, що забезпечують світове панування для жменьки «богообраних» з усією їхньою генерал-губернаторською прислугою й рабство для всіх інших... Немудра підміна - проголошення об'єктивної й абсолютної істини предметом діалогу та колективного пошуку всіх релігій і культур - і от уже немає ні Христа, ні Будди, ні Магомета, а є пророки, що поділилися зі світом приватними одкровеннями й відносними духовними цінностями».

«У випадку перемоги «глобалізаторів» ми опинимося в світі, де добро й зло поміняються місцями. Людей, які зберігатимуть прихильність традиційним цінностям, буде зараховано до числа маргіналів під різними ярликами: «злочинці», «фундаменталісти», «фашисти», «ізоляціоністи» і т. ін. Запанують сатанинські «цінності», що допускають повну легалізацію наркотиків, педофілії, гомосексуалізму й інших перекручень, убивство старих і хворих під вивіскою евтаназії, розгул жорстокості, садизму, всіх видів чаклунства тощо».

Розглядаючи глобалізацію у релігійному контексті, варто згадати висловлювання Папи Іоанна Павла II про неї. Він визначив позитивні аспекти цього процесу: зростання виробництва, посилення контактів між країнами, об'єднання людей, можливість взаємодопомоги. Негативні ж такі: перевага економіки над іншими сторонами життя, засилля логіки ринку та змагання, збільшення розриву між багатими й бідними, брак національного суверенітету, культурне нівелювання. Здається, що глобалізація схожа на вавилонське стовпотворіння: без Бога росте роз'єднання людей. Але Бог може зробити те, чого не можуть зробити люди: зібрати їх в одну родину дією Духа П'ятидесятниці, коли мови будуть різні, а розуміння - одне. За словами Папи, потрібна глобалізація П'ятидесятниці, а не Вавилона.

У квітні 2001 p., незадовго до свого візиту в Україну, Папа Іван Павло II виступив на конференції Папської академії соціальних наук, сказавши, що глобалізація, доведена до межі, може привести до того, що багатства у світі стане більше, а щастя - менше. Папа порівняв глобалізацію з колоніалізмом через спільну для них культурну гомогенізацію: сильний знищує культурну ідентичність слабкого.

Філіп Адамс, голова Австралійської комісії з кіно, якось сказав, що країна, яка знімає фільми типу «Зоряних воєн», заслуговує на те, щоб керувати світом. Однак далеко не всі реагують на американську культурну присутність з таким ентузіазмом. Приміром, багато мексиканців незадоволені, оскільки мода святкувати «Переддень дня всіх святих» (Хелоуїн), що прийшла зі США, заважає їхньому традиційному святу «День Мертвих». Як зазначив із цього приводу один мексиканський письменник, висловлюючи думку більшості культурної еліти своєї країни, «День Мертвих» є сімейним святом, а «Хелоуїн» - поверховим і комерційним.

Культурний імперіалізм всюди є темою досить гострою, оскільки він впливає на культурну ідентичність. Майже всі країни обмежують імміграцію, щоб зберігати деякий ступінь чітко вираженої національної культури. Іспанія, Південна Корея, Бразилія встановлюють обов'язкові вимоги відносно змісту фільмів; Франція, Іспанія і Канада роблять те ж саме стосовно телебачення. У Канаді закон виділяє на радіо спеціальний час для трансляції національних виконавців. Канадський уряд з міркувань захисту національної літератури застерігав американських книговидавців від масованої експансії на канадський ринок. Індія донедавна не допускала імпорту «Кока-Коли», захищаючи свої національні марки прохолоджувальних напоїв. Французький уряд витрачає історії, ритуалів, храмів, своєї буддистської релігії. Королівство Бутан у Гімалаях вимагає від іноземних туристів виплачувати двісті доларів на день, намагаючись захистити свою культуру й національну ідентичність. У королівстві немає вуличного освітлення й міст із населенням більше 10 тис. жителів. Бідність і недоїдання тут - звичайна справа, але країна захищає свою міфологію й мистецтво.

Звичайно, це тільки мала частина картини того, що приносить із собою глобалізація. Так само, як мобільність людей вирівнює між собою країни й культури, те саме робить і мобільність товарів. Так, у кіноіндустрії добре відомо, що в більшості країн легше всього продаються т.зв. «фільми дії» або ж «екшн». Героїзм, збудження й насильство не занадто розрізняються в різних культурах. Комедії, з їхніми нюансами й специфічними натяками, набагато складніше продавати за кордон. Тож глобальний кіноринок підштовхує до того, щоб робити більше «екшнів», ніж комедій. Останні, аби розраховувати на пристойні касові збори, повинні бути максимально простими, оскільки мовні особливості важко перекласти. Все це не сприяє підвищенню якості фільмів. Те саме відбувається й у музичній індустрії, оскільки музиканти пропонують свою продукцію здебільшого аудиторії, яка не має глибокого розуміння музики, а просто прагне акустичного задоволення. Глобалізація, хоча й сприяє культурним бумам, часто містить насіння наступного розкладання, підштовхуючи творців до зниження якості їхніх творінь задля завоювання масового ринку. Загалом, глобалізація підсилює гостроту зіткнень між різними уявленнями про свободу - свободу ринкової торгівлі й свободу зберігати свою культурну ідентичність, якою б «складною» чи «незручною» вона не була.

За висловом Р. Кіся, «соціокультурна та цивілізаційна глобалізація сьогодні дійсно гомогенізує і «розчиняє» у собі тільки слабкі локальності, - локальності структурно та функціонально неповні, локальності інформаційно «анемічні» (в Україні до цього часу, скажімо, немає власне української ідеоіндустрії...). Натомість глобалізація все-таки (!) активізує сильні локальності, стимулює, а не притлумлює їхню внутрішню креатосферу. А сильнішими (тобто не лише більш закоріненими, але й більш динамічними і продуктивними) можуть бути сьогодні навіть деякі африканські суспільства. У культурному плані вони будуть навіть активнішими, життєздатнішими та рухливішими, аніж наша, усе ще аморфна, малоросійщина... Україна все більше і більше (з її аж геть заслиненими доморощеними доцентиками «Лізами», «Настями» та «Наталі»; вічно-совєтсько-кевеенівськими «Дєвчьонками із Жітоміра», сердючками та потворно-піджинізованими «Тамаду», президентами та міністрами - політичними ні-туди-ні-сюди маргіналами, з її високовченим і творчим охлосом у трикутнику «тіпа-карочє-прікол») - ще більшою мірою, ніж двадцять років тому, - перетворюється на таку собі цивілізаційно-комунікативну околицю Петербурга й Москви, у загумінки субглобально-евразійського конгломерату... Мабуть, замало ще «бінзів» (та й замало ще гідности, замало ще внутрішньої випростаности), аби вчинити у себе принаймні якийсь власний західноафриканський феномен».

Отже, глобалізація являє собою не один процес, а комплексну сукупність процесів. І ці процеси діють суперечливо, а то й конфронтаційно. Більшість людей думають про глобалізацію як про таке собі «відтягування» влади та впливу від локальних спільнот і націй до глобальної арени подій. Це справді є одним із її наслідків. Нації втрачають чимало з економічної потуги, що вони нею колись володіли. Втім, це має і протилежний вислід. Глобалізація не тільки тягне вгору, але й штовхає вниз, здійснюючи новий тиск на місцеву автономію. Вона є причиною відродження локальних культурних ідентичностей у різних частинах світу. Як відмічає Е. Гіденс, «місцеві націоналізми виникають як реакція на глобалізаційні тенденції, коли слабне гамівна сила старих національних держав». У свою чергу, Е. Заграва називає процес глобалізації «викликом» націям, «новим і незвичним ворогом». «Якщо раніше одні нації завойовувалися, пригнічувалися іншими, то тепер глобальний безликий технократичний світ загрожує самому існуванню націй як окремих спільнот людей, що мають свої окремі ознаки, культурні прикмети та спільне, окреме від інших націй, господарство - економіку країни».

Вирішення проблеми глобалізації у соціокультурній сфері Р. Кісь бачить в альтернативі - універсальності національного та динамічній «коаліції культур». За його словами, «без культурної розмежованости немає самої Европи, адже однією із прикмет европеїзму є напружений і динамічний міжнаціональний діалогізм. А діалогізм як засадничий спосіб існування культури цілком неможливий без відносної окремішности, психокультурної самобутности та самодостатности комунікантів - національних агентів тієї комунікативної життєдіяльности, в процесі якої передаються, інтерпретуються, використовуються, обростають новими смислами певні культурно-інформаційні потоки. Тому реальність національних культур в Европі є не реальністю сегментів чи секторів єдиного європейського цивілізаційного комплексу, а тією живою динамічною реальністю, що її славетний соціоантрополог Клод Леві-Стросс доволі точно окреслює як «коаліцію культур»».

«Коаліція культур» - це не просторова їх співприсутність, не взаємодія їх у певних регіонах, а такий їх внутрішній динамізм і спосіб взаємозв'язку, що у своїй сукупності складає певне поле «взаємодоповнювальності інакшостей». «Національно інше конче потрібне для власного досвіду нації, бо віддзеркалює значущість цього власного, - підкреслює дослідник. - Рефлексія над «іншим» йде у парі із саморефлексією. Сприяє самоусвідомлюванню, а відтак, і утвердженню у глибинній своїй самості. А без цього останнього у європейській цивілізації ще не народжувалося нічого справді оригінального. Адже якраз самоусвідомлювання (зокрема у спосіб рефлексії над іншим і над інакшістю цього іншого) посилює міру персоналізованости особового, виразність особового, його виокремленість із сущого - із емпіричних життєвих потоків... А культурна активність (якщо це справді творчість, а не проста репродукція чи «тиражування» глобальних «клонів», не мімесіс, не мавпування) здійснюється лише на особовому рівні». У цьому контексті «різновекторність» національних культур є стимулом, є дієвою, тому що спільний досвід європейської історії, що має, як і кожен досвід, кумулятивний характер, накопичується кожною європейською нацією по-різному. Власне, це і створює передумову повнішого збереження діахронного культурного досвіду, а також багатоаспектнішу реактуалізацію його у «поліфонічній» множинності усіх його переперетлумачень. Тому й історична пам'ять Європи є також коаліцією різних, нетотожних історико-культурних досвідів та різних способів реінтерпретації цього досвіду.

Отже, визначальною домінантою глобального розвитку глобалісти окреслюють нівелювання національного. А отже, така тенденція є замахом також і на особове. Знищення кордонів між окремішностями, «зоднаковіння», зубожіння духовно-культурного розвитку, «знекорінення» в історичній традиції, перетворення націй на «консумерів» продукції масового суспільства - усе це прояви глобалізації, на чолі якої стоять потужні ТНК.

Україну об'єктивно втягнуто в цей процес. Зокрема, Роман Кісь наголошує на теперішній майже цілковитій «гомогенізації» нашої держави в межах «московсько-євразійського субглобального конгломерату».

Тому вже сьогодні слід намагатися не лише дати тверезу оцінку глобалізаційному процесові, але й представити методологію протидії його згубним аспектам.

Зокрема, маємо методологію націозахисного та культуротворчого типу - національно-екзистенційну методологію, яскраво викладену й логічно обґрунтовану в наукових працях Василя та Петра Іванишиних. У своїй мистецтвознавчій роботі «Непрочитаний Шевченко» В. Іванишин зазначає, що ця методологія «випливає з національного імперативу і зобов'язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації». П. Іванишин називає національно-екзистенційну методологію «регулятивним принципом мислення», «ідейно-науковою базою світогляду».

Така методологія є гідною основою геостратегічного керування й запобігання загрозам національній інформаційній безпеці України в умовах глобалізації та базою для формування рівних партнерських стосунків у межах світового співтовариства загалом.

Published on 31 May 2011