Євген ОНАЦЬКИЙ

Євген Коновалець – уроджений проовідник

Здійснюючи свій віддавна спланований і зрадницький переведений намір вбити Вождя українського організованого націоналізму, Москва рахувала завдати українському визвольному рухові, що його полковник Є. Коновалець очолював та провадив, смертельний удар.

Здійснюючи свій віддавна спланований і зрадницький переведений намір вбити Вождя українського організованого націоналізму, Москва рахувала завдати українському визвольному рухові, що його полковник Є. Коновалець очолював та провадив, смертельний удар. Вона рахувала, що його смертю кине в лави українського визвольного руху заразні анархії, замішання, взаємного поборювання та суперництва хворобливих амбіцій, і отим своїм злочинним замахом 23 травня 1938 року виявила, як високо вона оцінювала національно-революційну вартість полк. Є. Коновальця, як вона побоювалася українського націоналістичного руху під його керівництвом.

«Він умер за Україну. Продовжуйте те діло, за яке він умер», — сказала на свіжо зробленій могилі Євгена Коновальця, ледве стримуючи ридання, його молода вдова, небагатьом друзям, що змогли прибути до Роттердаму на трагічний похорон.

Це був і його заповіт. Не сміла порватися нитка традиції безперервної боротьби за звільнення України, аж поки не буде осягнено державно-національного ідеалу, що за нього віддали життя найкращі сини України; Україна переможена, Україну окуповано, український нарід мусить зносити найбільші утиски й переслідування, але його свободолюбного духу не зломлено, його волі до власного державного самостійного життя не знищено, — боротьба далі йде і йтиме.

Головна заслуга полк. Євгена Коновальця полягає саме в тому, що коли московські імперіалісти вже тріумфували в завойованій зброєю й підступами Україні, коли Головний Отаман і Голова Директорії Симон Петлюра впав жертвою на бруку Парижу, і українська політична еміграція залишилася обезголовлена, в маразмі морального розкладу, зневіри зміновіхівства і навіть у Західній Україні, в Галичині, широким потоком розливалася хвиля новітнього комуністичного москвофільства, Євген Коновалець не дав змарнувати те все, що на шляху до духового визволення нації вже здобув Симон Петлюра, і підніс високо його прапор, що почав був хилитися. Він дав українській політичній еміграції нову снагу вірити в свою власну українську правду, дав нові сили до боротьби за неї, і створив націоналістичний рух, що захопив і повів за собою величезні українські народні маси на всіх землях Зах. України, і по всіх землях українського розсіяння, як в Європі, так і в обох Америках.

І саме тому так нерозривно в'яжеться ім'я Коновальця з іменем Петлюри; — невважаючи на те, що методи боротьби були інші, — бо зміни методів вимагала зміна обставин, — ціль залишалася та сама. Діло Петлюри перейняв і продовжував Євген Коновалець. Бо не сміло бути перерви в визвольній боротьбі.

Діло Петлюри і Коновальця, після смерті останнього продовжуємо ми. Петлюра і Коновалець були справжніми народними вождями, провідниками народних мас, що вміють здобувати собі загальне довір'я, що вміють втілювати в собі народні, національні ідеали навіть тоді, коли сам нарід їх ще собі не усвідомлює. І в тому виявляється їхня провідницька акція навіть по смерті. Вони вміли дивитися ширше і глибше, ніж інші.

Інші можуть захоплюватися своїми партійними, чи груповими, чи становими, чи навіть особистими інтересами, — вони вміють піднестися понад тим колом вузьких інтересів, все підносяться і провадять понадпартійну політику, загальнонаціональну політику, державну політику.

І Петлюра, і Коновалець були державними мужами, яких у нас усе так було мало. У нас ніколи не бракувало ні політиків (хоча б і на чужій службі), ні революціонерів (хоча теж часто на службі не національних ідеалів), ні кандидатів на «вожденят», але справжніх державних мужів нам усе бракувало й бракує.

Таким державним мужем, що дивиться понад голови своїх прихильників і неприхильників, що не в'яжеться ніякими партійними чи груповими інтересами, але думає лише про інтереси всієї Нації, був у нас Богдан Хмельницький, що, невважаючи на своє шляхетське походження і шляхетське виховання, пішов задля визволення України з степовою вольницею; що, не вважаючи на своє православіє, не вагався притягати на службу українській визвольній справі не тільки покатоличену українську шляхту панщини, але навіть і «бусурманів» — татар і турків. Він умів ясно визначити собі головного на той наш історичний момент найнебезпечнішого ворога і проти нього мобілізувати всі сили. Тільки завдяки тому йому пощастило створити, бодай на деякий час, незалежну Козацьку Республіку.

Петлюра і Коновалець не мали такого успіху, бо й завдання, й вороги, що стояли перед ними, були більші й тяжчі, ніж за Богдана Хмельницького, але діяли вони за тими самими, а не партійними чи становими категоріями.

Євген Коновалець був уроджений провідник. Бо й провідником, як і артистом, треба вродитися. Ним не можна зробитися. І коли думаю над тим, що саме назовні визначало в Євгені Коновальцеві прикмету провідника, який заполонює людей і веде їх за собою, я згадую його скромну постать, що відображувала його внутрішню силу та вміла надзвичайно вірно й швидко віднаходити в душах співрозмовників співзвучні струни... Струни довір'я й симпатії.

Помиляються ті, що думають, ніби провідника визначає якийсь божевільний гін до влади, якась сліпа віра в своє призначення, якась непогамована амбітність. Бо хоча й спрага влади і шляхетна (але саме тому й шляхетна, що стримана!), амбітність і віра в своє призначення сповнити велике діло входять необхідно в психологічний комплекс, що витворює тип провідника чи вождя народних мас, то все ж не тільки вони визначають це його справжнє місце в суспільній ієрархії.

Найчастіше, люди з непомірним гоном та з хворобливою амбітністю, замість виходити на провідників, заповнюють лави заздрісних невдатників, що їддю свого незадоволення та подратування розкладають те суспільне оточення, в якому знаходяться; витворюють в ньому вогнища неспокою та постійну загрозу поважних суспільних незгод, особливо небезпечні в моменти зовнішнього наступу.

Справжнього провідника народних мас, що ми його шануємо стародавнім терміном «вождь», ціхує щось інше: насамперед почуття моральної відповідальності перед масою, що йому довірилася, і що, за нашим стародавнім звичаєм, дивиться на нього, як на свого батька («Батько Отаман»!), що має по батьківському піклуватися про неї, її вести, їй наказувати, але коли треба, і вмерти за неї, її боронячи.

Ціхує справжнього провідника якась особливо чарівна, або, як люблять у нас говорити, «магнетична» сила, що збуджує якісь потаємні відрухи й течії людської душі, що збуджує якісь потаємні відрухи й течії людської симпатії.

Хто знав особисто Коновальця, знає що його ціхували ці риси. Євген Коновалець умів підходити до людей, умів їх полонити. А умів, мабуть, тому, що любив до них підходити, що ними цікавився. Є. Коновалець не дурно кохався в політиці, яку розумів так, як її й слід розуміти, себто, — як мистецтво влаштовувати людські і суспільні відносини. І, як кожне мистецтво, так і політика, вимагає насамперед найтоншого й найглибшого розуміння людської душі, людської психології.

Євген Коновалець кохався в практичних психологічних студіях. Він знав, що, щоб кермувати людьми, треба їх знати. Але — що може бути труднішого, як пізнання чужої людської душі? Вона не кожному відкривається. Вона відкривається хіба тільки тому, хто вміє до неї підійти вміло й обережно; в кому вона відчує друга; в кому вона відчує оті співзвучні струни, що зроджуються тільки на струнах симпатії й любові...

Це — трудне й незбагнене мистецтво, але Євген Коновалець був таким мистцем, бо був людиною практичного життя, що шукав безпосереднього стику з дійсністю й з живими людьми, і відчуває безпосередню реакцію чи спротив.

Він був глибоким практичним психологом, що не любив абстрактних теоретизувань за столиком, безплідних і небезпечних ідеологізмів, що з незвичайною легкістю розв'язують усі життєві проблеми... на папері, а авторові тих рядків одного разу (6 квітня 1934 р.), коли в нас відбувався листовний палкий обмін думками, написав:

«Ваші думки часто-густо, оскільки їх теоретично брати, видаються правильними. На жаль, коли б примінити їх до нашої дійсності і до самого життя, тоді, очевидячки, виказалися б вони навіть дуже помилковими. Все так досі бувало, що між теорією і практикою були великі розходження...».

Як практичний політик, що виріс і виховався в розгойданому морі української революції, в якому він зумів знайти й утримати свідомо вибраний напрямок, Є. Коновалець шукав контакту не тільки з окремими представниками людської психології, але й з найширшими людськими масами.

Дня нього український націоналістичний рух міг бути тільки широким масовим рухом, в якому Провідникові необхідно постійно здавати собі справу в настроях та потребах народних мас. Тому він охоче прислухався до всіх, від кого мав надію довідатись щось нове й корисне. Він не побоявся почути й найбільш гірку правду, аби тільки та правда відповідала дійсності. Зате він не зносив пустопорожнього критиканства, яке іноді впрост виводило його з рівноваги. В листі до одного з членів активу він так писав 26 грудня 1933 р.:

«Мене хвилювала та обставина, що Ви ніколи не виходили поза критику того, що Вам видавалося недобрим, і ніколи не старалися спрецизувати по пунктах, якою саме, на Вашу думку, повинна б бути політика й тактика... Безперечно того роду критика... допускальна, оскільки ходить про наших противників, бо їх обов'язком не конче має бути подавати нам вказівки, як саме це зло повинні ми виправляти. Натомість... кожний, критикуючи чи то політику, чи то тактику, не тільки має право, але й обов'язок рівночасно точно з'ясувати по пунктах усі ті міркування, саме те зло, яке він добачує... має бути виправлене. Що більше, Ви часто-густо в цій критиці спиралися не на документованих актах, а тільки на Ваших враженнях, що, розуміється, в ніякому разі не допустиме».

Багато таких критиканів зустрічав покійний Вождь на своїй тернистій дорозі; багато взагалі всіляких гальм і перешкод знаходив Він на своєму довгому й трудному шляху організації української національної революції, але всі він переборював, всі залишав за собою. Революційний український масовий рух розливався по українських землях нестримним потоком, і в уже цитованому вище листі з дня 26 грудня 1933 р. він писав, задоволено констатуючи:

«Через безпосередність, яка, одинока, широким масам зрозуміла і найбільш їм імпонує, ОУН мала змогу в дуже скорому часі... набрати характеру масової організації. — Що більше, мала вона змогу перейти до вищих завдань, зв'язаних із підготовкою революції, цебто до організування масових виступів...».

Але і Москва не спала.

Євген Коновалець волів перебрати на себе в Організації найбільш відповідальну і найбільш небезпечну роль — безпосереднього контакту з людьми Підсовєтської України, якою найбільш цікавився, бо розумів, як і ми всі розуміємо, що тільки там може знайтися ключ, що відкриє нам двері вимріяної свободи. Він волів безпосередньо одержувати від них інформації і передавати через них накази. Зрештою, це відповідало його уявленню ролі справжнього провідника, що перебирав на себе найбільший ризик і найбільшу відповідальність.

І так він зустрів Валюха і пішов на зустріч своїй смерті... Сам один, щоб не наражати нікого іншого!

Він умер, шукаючи шляхів до визволення України.

Published on 31 May 2011