Степан Семенюк

Згадаймо їх хоч в календарі

Вони були першими в бою і першими гинули, були першими в ОПОРІ в малій і великій зоні ГУЛагу СССР – «Страни Слёз Страданій і Рабства»;

Вони були першими в бою і першими гинули, були першими в ОПОРІ в малій і великій зоні ГУЛагу СССР – «Страни Слёз Страданій і Рабства»; то після них прийшло молоде покоління: шестидесятники, восьмидесятники і просвітницькі товариства, в яких вони були не останніми Їхні могили невідомі і нема їм величавих пам’ятників. Але вони були, йшли через фронти, табори і кацети, йшли через Колими, Норильськи, Воркути, тундри, тайги і сибірські й казахські степи і прийшли 24 серпня 1991 року до Української держави.

ВОНИ - учасники ОПОРУ в концтаборах СССР 1952-1954 років. Вони захитали основою системи ГУЛагу, що визнав навіть сам Хрущов. ЇМ поклонились всі народи і держави, тільки не зробив цього уряд України. Тоді хоч згадуймо ЇХ в щорічному календарі.

В п’ятдесятих роках минулого століття заходами і тяжкою організаційною працею небагатьох прокотився по СССР ОПІР великому ЗЛОВІ, що звався ГУЛаг. Якщо взяти до уваги тодішній політичний режим в Росії, відстані і транспортні можливості для комунікації та провокації МҐБ, то треба вважати, що ОПІР мав свою тяглість і був добре підготованим. Не скрізь він мав, через згадані вище причини, однакову напругу якісну і кількісну і не однаково в часі тривав. Де кілька днів, а де кільканадцять, а то і два місяці. Тому дослідники історії Опору в таборах ті найдовші «мятєжі» називають повстаннями. Найбільш масовим і організованим спротивом владі було повстання в Норильську, в т.зв. Горлазі, що охопило всі 6 «лагоддєлєній», в тому і 6-те жіноче, разом 30 тисяч лагерників, як написав в своїх спогадах начальник Норильського Комбінату і разом начальник Нарильлага полк МҐБ Звєрєв. А серед всіх цих таборів найдовше витримав Опір каторжанський Горлаг-3, в якому тоді перебувало понад три і пів тисячі каторжників, в тому понад п’ятсот інвалідів, які в смердячому бараці чекали на смерть.

Тут хочу дещо зупинитись власне на подіях у цьому таборі, який приступив до страйку 3 червня 1953 року, найпізніше, і вистояв цілих два місяці.

Кілька днів перед початком страйку в Горлазі-3 на заводі № 25 (нікелевий) в магазині будови зустрілись Данило Шумук і Степан Семенюк. Данило настоював, щоб негайно приступити до страйку, бо вже всі табори страйкують, присяги з нас ніхто не здіймав і нас колись запитають, чому ми не приступили до страйку, аргументував Шумук. Так, але за будь яку акцію треба брати відповідальність і бути певним, що загал підтримає. Хоч в таборі абсолютна більшість українці, прибалти і кавказці, то все ж таки це не зовсім однорідна маса. Організація охоплює тільки кількасот осіб. Обговоривши ситуацію, вирішили, що в найближчу неділю (зустріч була, як пригадую, в середу) у всіх бараках лагерники не встануть на перевірку. Це мало бути показником готовності. Але, як то буває в житті, події випередили. Чекісти зорганізували в БУРі провокацію, застрілили 6-х каторжників, і це дало поштовх до «мятєжа».

Вже рік тому було відомо, що чекісти готують розправу з політичними в’язнями. Майор МҐБ з Красноярська сказав, як тільки розправляться з троцькістами, то візьмуться за бандерівців. (троцькістами називали всіх засуджених до 1939 року, а бандерівцями всіх після війни і то незалежно від національності). В Норильську троцькістів-в`язнів майже не було, вони відсиділи своє і займали поважні посади в Комбінаті. І одного дня наказано їм «розсчітаться на роботє» і явитись до органів. Про це я писав вже детальніше раніше. Зібравши їх разом, десь їх поділи, досі невідомо, що з ними зробили. І так прийшла черга на бандерівців. Їх почали арештовувати під вигаданими приводами, або просто без причин, виводити в карні «штрафні» бригади тощо. Але вони вже були не ті з перед двох-трьох років. Репресії мобілізували їх. Вони були добре зорганізовані, щоб не допустити, щоб не зробили з ними те, що з троцькістами. Зібрались повстанці і члени ОУН зі всієї України: з Кривого Рога, з Закарпаття, з Київщини, з Полтавщини, з Полісся, з Волині, з Галичини, з Кубані, Сибіру і прибалти.

Та провокація прискорила хід подій в 3-му Горному і змобілізувала табір. Адміністрація мусила покинути зону. До табору приїхав нач. Горлага полковник Сємьонов, але його в зону вже не впустили. Почалися мітинги, формування страйку. Десь на протязі кількох днів створився страйковий комітет на чолі з Борисом Шамаєвим, зрусифікованим татарином з Середньої Азії. До комітету увійшли також Король Кость, Роман Загоруйко... Негласний комітет, що містився в приміщенні санітара Сушкевича, очолював Данило Шумук. Тепер треба було вже самим гарантувати лад, безпеку хворим і калікам. І з цим люди справились добре.

Каторжники підіймались одностайно на боротьбу. Рвались найтяжчі кайдани - звичка до каторги. Наполеглива праця небагатьох плодородила, тест на готовість до ОПОРУ справдився.

Ще з перших днів частина в’язнів вийшла з зони під опіку властей. Протягом двох місяців вийшло ще кільканадцять і в останній день перед штурмом табору опустило зону ще кільканадцять. Були то переважно люди, які боялись помсти співв`язнів з різних причин, до чого на щастя не допущено, але і ті, які психічно не витримали. Два місяці цілодобово установлені гучномовці довкола табору закликали «прекратить мятєж», до виходу з зони, грозили покаранням, залякували, фотографували рух в зоні з вишок. І щоденні на виду вправи військ в штурмі на зону. Не всі могли витримати психічно.

Життя в таборі набрало «нормальності» Убитих першого дня похоронили на території табору. Похоронну панахиду відслужив о. Тихін Бабій, той, що під вишкою на морозі не заломився.

Два місяці в оточенні військ, під тиском погроз з гучномовців, замикання води і харчів, провокацій кримінального елементу не зламали загал в’язнів. Їх підтримувало населення Норильська, яке вони інформували своїми летючками, які висилали над місто зміями, а які виготовляв з нічого незабутній мистець Миколайчук.

Всі інші табори вже припинили Опір, 3-й Горний каторжанський держався. Арешт Берії додавав ще один аргумент правоти, а вибух повстань робітників у Східному Берліні у червні, як збіг обставин (?!), усвідомлював, що вони не самі.

Наводжу два цікаві випадки. Пресу передавали з волі через маленьку Аню. Батьки всували газети під сукенчину Ані, а в’язні, які відбирали харчі, кликали дівчинку і давали їй що-небудь і забирали газети. Окрім того у радіовузлі при операторові сидів хтось із комітету і отримував інформації, так що загалом були поінформовані про події в місті і в світі. Одному каторжанинові в час страйку прийшло звільнення з ув’язнення. Приїхала його дружина, влада повідомила його, що він вільний і має вийти на волю. Але він відмовився вийти, залишився з товаришами до кінця, і в часі штурму на зону 3-4 серпня його застрілив червонопогонник. А в місті чекала на нього дружина. Такими вони були. Їхня рішучість і стійкість змусила Москву прислати до Норильська зам. Генпрокурора на розмови з страйковим комітетом, річ незнана в історії російського судочинства.

Кривавими жертвами вони окупили волю десятків тисяч політичних в’язнів. Їх розгромили війська НКВД, але не перемогли. Перемогли вони, каторжники, приречені на смерть, перемогли політично, морально, правно. Ця перемога, наголосім ще раз, була окуплена людськими жертвами, але де, коли, хто отримав перемогу без жертв?! Стус, Марченко, Тихий та інші не воювали зброєю, не страйкували, ВОНИ лише голосили ПРАВДУ і за те ЇХ замордовано.

Published on 24 May 2011