Володимир Мороз

Повстанець “Терлецький”

Володимир Михайлович Пилюх народився у 1924 р. на Батьківщині засновника і провідника ОУН Євгена Коновальця, в с. Зашків Жовківського району Львівської області.

Володимир Михайлович Пилюх народився у 1924 р. на Батьківщині засновника і провідника ОУН Євгена Коновальця, в с. Зашків Жовківського району Львівської області. Виріс без матері, але й мачуха його дуже любила та вболівала за ним, як за рідним. Односельчани згадують Володимира як дуже пристойного хлопця: шатен, гарне інтелігентне обличчя, не курив, не вживав алкоголю, був спокійної і лагідної вдачі. Отримав незакінчену середню освіту, навчався у Львові у технічній школі на будівельника. Під час німецької окупації вступив в Юнацтво ОУН, влітку 1944 р. служив у курені УПА “Холодноярці” (сотня Володимира Гуля-“Глухого”-“Женчика”), який діяв у лісах Розточчя на північний захід від м. Львова. Того ж року перейшов у Зашківський кущ ОУН, де спочатку був стрільцем, а згодом тривалий час виконував функцію кущового інформатора Служби безпеки. Діяв під псевдонімом “Терлецький”. Був добрим, співчутливим, мудрим повстанцем.

Вже у підпіллі одружився із красунею-односельчанкою Мирославою-Марією Михайлівною Кунтою, яка народилася 16 травня 1927 р., здобула середню освіту. Вона під псевдонімом “Слава” також працювала у підпіллі друкаркою-машиністкою. Невдовзі у подружжя з’явилася дитинка…

Після загибелі кущового провідника Івана Лампіки-“Сушка” (ніч з 31.07 на 1.08.1948 р., с. Журі Жовківського р-ну) перебрав пост кущового провідника, отримав ступінь старшого вістуна УПА. Навесні 1949 р., після загибелі Василя Панаса-“Сивого” зайняв його пост районного провідника Янівського району ОУН, звідки навесні наступного року відкликаний у розпорядження окружного проводу ОУН. Характеризувався керівництвом як високоідейний, працьовитий, ініціативний, здібний, відважний підпільник.

11 лютого 1950 р. о 23.15 на присілку Колонія (Вербівка) с. Малі Грибовичі пошукова група внутрішніх військ МГБ за даними агентки-внутрішниці “Марусі” у будинку місцевого господаря Степана Вовка виявила бункер “Терлецького”, де застали трьох підпільників: Івана Духновича-“Моряка” (1908 р. н., с. Жорниська Яворівського району), “Василька” (1925 р.н., присілок Калинівка с. Зашків) та Мирославу Пилюх-“Славу”. Підпільники вчинили збройний спротив, кілька годин відбиваючись із хати. При спробі прорватися з оточення на порозі хати загинув “Василько”, натомість “Слава” вискочила через вікно і вже майже добігла до лісу, який був на відстані 100 м, але була поранена в ногу і дострілилася, щоб не потрапити живою у руки ворога. “Моряк” до 3 ранку оборонявся у криївці, відтак застрілився. Господаря хати заарештовано. У бункері ворог здобув зброю, радіоприймач “Родина”, примітивну друкарську машину “гутенбергівку” із 40 кг шрифту (комплект), друкарську машинку, дві гербові печатки, 50 кілограмів літератури (підручники з історії, географії та літератури України, понад 30 художніх книг, 2 тисячі примірників брошури Осипа Дяківа-“Горнового” “Як розуміти концепцію власних сил в нашій визвольно-революційній боротьбі”, 100 примірників брошури Петра Федуна-“Полтави” “Хто такі бандерівці та за що вони борються”). Тіла мертвих повстанців забрали до тодішнього райцентру Брюховичі.

Недовго після загибелі дружини поляг геройською смертю і сам Володимир Пилюх. 5 липня 1950 р. о 2 год. вночі на південний захід від с. Зашків група повстанців (“Терлецький”, “Ярко” і “Олесь”), вийшовши з посівів жита, потрапили на більшовицьку засідку. В перестрілці В. Пилюх загинув геройською смертю – важко поранений, підірвався гранатою. Інші повстанці щасливо відступили. Під час бою поранений один емгебист, у вбитого повстанця вилучено автомат, пістолет, 2 гранати, набої, листівки та записник. Тіло забрали до Брюхович.

Долю дитини Володимира та Мирослави Пилюхів не встановлено… Щороку мешканці Зашкова ходять на могилу Мирослави та вшановують її пам’ять.

Кому відомі подробиці діяльності відділу “Холодноярці”, Володимира Пилюха“Терлецького” та його побратимів, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції. При підготовці статті значну допомогу надала сільський голова Зашкова Оксана Чекайло.

Нижче подаємо спогад В. Пилюха, опублікований у підпільному видання “Літопис УПА” вже після його смерті, у 1951 р.

В. Терлецький

ПОВСТАНСЬКА ВІДПЛАТА

Літом 1944 р. переквартирувавши майже місяць часу в лісі “Четвірня” (Жовківський р-н), наша сотня перейшла знову в полігон, тим разом у ліс на південний схід від с. Гутисько. Тут як і в “Четвірні” кожний рій побудував собі колибу. Вправи, як і на попередньо постою, повторялися до знудження. В розмовах із стрільцями-друзями чулось все частіше, що хочуть воювати, а не лиш вправляти. К-р скоро використав для цього добру нагоду.

В першій половині вересня до нашого табору причвалав на коні гінець із с. Рокитно, прохаючи на шого сотенного (к-ра Глухого) в імені тамтешніх селян і підпільників послати туди відділ, щоб відомститися на большевицькій голоті, яка там зараз вивозить, грабить і в нечуваний спосіб катує людей. К-р скоро рішився, післав чотового Черника до курінного, що квартирував недалеко, із пропозицією одобрити проєкт наскоку. Курінний дав свою згоду, а від сотні к-ра Грізного прислав чоту стрільців під командою чотового Володька. Від нашої сотні в бій призначено 3-тю чоту під командою чотового Буфальо, і від сотні к-ра Летуна також одну чоту. Комаднуючим цілого відділу – понад 100 стрільців – призначено к-ра Сяна. З розвідчиків призначив мене і ще двох, що зголосилися в бій добровольцями.

Відбулася збірка, короткий наказ і сотня месників, поспішаючи, подалася в с. Рокитно, щоб нанести новий удар окупантові – помсту, гідну назви “Холодноярці”.

Ми, розвідчики, як правило – попереду. Коли переходили через села Гутисько і Мадан, стрічні люди зацікавлкено приглядалися і питали знайомих стрільців: “Куди так поспішаєте, хлопці?” – “На весілля!” – відповідали ці, жартома. Було саме полудне, день погідний, соняшний і кожний з нас був зігрітий , втомлений, але бадьорий.

В 3-ій год. пополудні ми були вже на краю ліса під с. Рокитно. Звідти до нас долітав в’їдливий гавкіт собак і рев худоби, по чому ми й впевнилися, що непрошені господарі ще бешкетують.

К-р Сян післав одного місцевого і мене розвідати точніше про число і розташування большевиків. Від стрічного інтелігента на краю села ми довідались, що большевиків є понад 300, в цьому числі около 50 стребків і міліціонерів – ляхів із сіл Брюховичі і Ямлинна. Тепер вони відпочивають в садах по цілоденній людоловлі.

К-р Сян скоро склав плян наскоку і, як пізніше виявилось, він був влучний. Чоту від сотні к-ра Грізного вислав на заставу в північний кінець Рокитна на дорогу, що веде із с. Поляни, де в той час недалеко квартирувало 250 большевиків, ніби дроворубів, що були озброєні в автомати і скоростріли. Ця застава мала бути забезпеченням перед можливим втручанням їх у бій.

Чоту від нашої сотні під ком. к-ра Буфальо вислав в південний кінець Рокитна, на заставу при дорозі Рокитно – Брюховичі. Ця група мала бути забезпеченням перед евентуальною допомогою з Брюхович, а також загородити дорогу втікаючим з Рокитна. На чоту від к-ра Летуна припало завдання йти в чоловий наступ – з нею і сам командир. Обі чоти подалися на місця призначення. Чота Буфальлого мала дати сигнал до наступу – стріл запальною кулею в наш бік.

Чота від Летуна залягла тут же на краю ліса, ждучи на умовлений знак. Командир мовчазливо через далековид стежив за рухами в селі. Я, як зв’язковий між ним а заставою від Полян – біля нього. Прийшлося ждати понад 20 хвилин, здавалось би недовго, проте в напнятті нервів, що питоме перед кожним боєм, час ніби звільнив біг. Я любувався зрівноваженим, спокійним видом командира.

Довкола була тривожна тиша. Все принишкло, немов ждучи чогось небуденного. Лиш гавкіт собак в селі не уставав.

Врешті стріл! Скоріше забилися наші серця. Розляглось різке командирове: “Вперед!” і наша розстрільна подалась в село. Селяни, спершу залякані, скоро пізнали своїх і наввипередки показували нам, де большевики. За нами неслось набожне: “Щасти вам, Боже!”

В недалекому садку большевики. Наші підповзли так непомітно, що перші “поздоровили” ворога кількома серіями з кулемета. Большевики, спаніковані навальним вогнем, навіть не пробували оборонятися. Лишаючи в саді кількох вбитих, рванули в сторону “сельсовєта”. Деякі з них навіть не вспіли взяти своїх крісів, які поуставляли довкола дерев, мов господар тики восени. Перші втікаючі “піддавали духа” другим, наші кулемети підганяли їх, так, що вони бігли навіть сільраду лишаючи, де, мабуть, було їх начальство. Бігли дорогою як барани – прямо на Брюховичі, не сподіючись, що і там їх ждуть.

Гураганний клекіт кулеметів, що понісся на півдні села, автоматні стріли і людські вигуки вказували, що чота Буфалього частує їх також добре. Шум бою на півдні села видно опам’ятав втікаючих большевиків. Ось вже напроти нас впорядковують свій “цеп” (розстрільну) – взялися до оборони. Наші стрільці, що дотепер наступали переважно не залягаючи, дальше вперед просувалися тепер стрибками. Большевики відступали більш зорганізовано, ставили сильніший спротив, але хіба з огляду на безвихідність свого становища. Для оборони використовували яри, вивози, так, що витісняти їх звідти приходилося нам важче. На гору, що була на ліво від нас (мабуть “Цісарева”) к-р Сян вислав доброго кулеметчика – східняка Володьку, щоб він згори викурював ворога, який намагався закріпитись у ярах. Бій розгорівся таки надобре. Від куль загорілося кілька господарських будинків. Велику допомогу згори дава кулеметчик Володька, що цільними серіями разом з постійним вогнем нашої розстрільної примусив большевиків відступити. До відступу змушувала їх і чота Буфалього, що давала їм доброго прочухана на заставі (там згинуло 30 большевиків), а опісля кинулася в наступ за втікаючими. Серед большевиків, битих зпереду і ззаду знова витворилася паніка. Всі кинулися до мурованого будинку у місцевому фільварку. Ці, що не вспіли туди втечи, скривалися по господарствах. К-р дав наказ одному роєві і мені перешукувати їх. В цьому особливо допомогли нам селяни. Ми скоро викрили на стриху одної хати 10 большевиків. На наш заклик зійти, – мовчали і не рухалися. Аж кулемет наш їх примусив. Вийшли всі десять на подвір’я як барани, зброю лишили на стриху. Всі “рускіє і комсомольци”. Всіх їх розстріляно.

В другій хаті, при помочі старенької бабусі нас двох відшукало ст. лейтенанта МВД, типового “рускаво человєка”. Цей ще мав при собі “Наган”, але видно не стало йому мужности пустити собі кулю в лоб. Ми з ним скоро покінчили.

А тим часом бій кипів дальше. Становище дещо змінилося. Тепер большевики у великому мурованому будинку оборонялися вже через вікна і двері. Обі наші чоти зійшлися вже і, окруживши будинок оподалік, обстрілювали його. Приступом брати його не рішалися, бо це могло коштувати багато жертв. Важкої зброї, якою можна б ушкодити мур, в нас не було. В той же час розвідчики донесли, що з Брюхович йде більша кількість большевиків. Командир рішив закінчити бій. Зарядив відступ. В недалекій долинці кожний к-р перечислив своїх людей.

Спершу здавалося, що відступили всі, хоч на бойовій лінії кулемети не вгавали, та тут же ми устійнили, що на позиції залишився кулеметчик Володька. На наказ к-ра, рій, до якого він належав, повернув назад на бойову лінію і незабаром прийшов разом з володею. коли його спитали, чому не відступав разом з усіма, Володя сказав: “Я бачив, що другі сходять з позицій, але до мене не дійшов наказ про відступ і я був переконаний, що маю лишитися так довго, доки по мене хтось не прийде”.

В цьому часі стягнено теж заставу від с. Поляни.

Саме заходило сонце, як відділ, окрилений перемогою, спішив у напрям свого табору. На полі бою згинуло двох друзів – один з них – чотовий від сотні к-ра Летуна. Було також двох ранених.

Ворог втратив 75 вбитими. Крім того, ми здобули багато зброї, амуніції, три підводи, повні всякого майна, головно куфайки, плащі, а також “тушонки”. Другого дня ці трофеї розподілено між стрільців.

Published on 5 May 2011