Олег Вітвіцький, кандидат історичних наук

Книга для творців нової дійсности

Українське суспільство вкотре переживає дефіцит вартісної української книги.

Українське суспільство вкотре переживає дефіцит вартісної української книги. В цьому переконуєшся, відвідуючи книжкові магазини та виставки не лише в центрі чи на сході нашої держави, а й на західних її теренах. Більшість видавництв, які друкують україномовну літературу, в умовах ринку, на якому явно простежується російський протекціонізм, змушені виживати завдяки передрукам творів американських, європейських авторів, а українська книга, часто, довго чекає на свою чергу, щоб потрапити до рук читача.

І тим не менше, знаходяться справжні поборники українського слова, які наполегливо і послідовно готують до друку не просто україномовні, а надзвичайно глибокі і цінні для українця-сучасника твори його рідною мовою. До таких, безсумнівно, маємо віднести історика Віктора Рога, який упорядкував уже другий з черги том «Антології українського націоналізму».

Довгоочікувана книга є логічним продовженням концепції, закладеної у першому томі видання. У ній – широка палітра проблематики, над якою працювали теоретики та практики українського націоналізму у ХХ столітті. Безперечно, вона допоможе розширити джерельну базу для українських наукових кіл та дослідницьких установ, адже окремі твори, які увійшли до антології, як то – «Націоналізм і індивідуалізм» Євгена Онацького чи «Основи українського націоналізму» Юрія Бойка в незалежній Україні ще не перевидавались. Другий том антології, для більшості його читачів, мабуть відкриє маловідомі імена, скажімо, професора Юрія Пундика чи одного з чільних діячів ОУН Лева Ребета або здивує присутністю серед публіцистичних творів полум’яної поезії автора легендарних «Невольницьких плачів» – Зеновія Красівського.

В антології представлені твори, які написані в різний час. Упорядником вибудувана лінія від основоположників ідеології українського націоналізму – Дмитра Донцова, Євгена Онацького, Ярослава Стецька, Степана Бандери до наших сучасників – Романа Коваля, Василя Іванишина, Анатолія Свідзинського, Олега Багана. Їхні роздуми, виходячи з одного невичерпного джерела, відрізняються, головно, історико-політичним тлом свого часу. Поряд з цим, у них надзвичайно багато спільних знаменників, правдивої історичної оцінки і, що цікаво, сміливих прогнозів щодо майбутнього.

Один із таких спільних знаменників, на якому упорядник зробив особливий акцент, присвячений проблематиці формування національної свідомості та виховання прийдешнього покоління українських націоналістів, «творців нової дійсности». І таке рішення виглядає абсолютно вмотивованим та логічним. На наш погляд, найбільш спрагло на вихід свіжого тому антології чекали саме когорти молодих українських патріотів, які мають розуміння того, що найнебезпечнішою зброєю у світі залишається слово, а велика світова боротьба ведеться не арміями та танками, і, навіть, не купюрами, а великими ідеями. В цій великій боротьбі на стороні Добра, Правди і Справедливості стоїть і українська національна ідея, формується українська національна сила для того, щоб завдати нищівної поразки Злу і Брехні.

«Антологія українського націоналізму» покликана втамувати цю спрагу молодих душ за світлими ідеями та надихнути на ясні чини, на самопосвяту, яка, за твердженням Євгена Онацького – «лише підкреслює те споріднення індивіда з нацією, при якому індивід, ризикуючи для нації, жертвує собою не для якоїсь чужої, відмінної від нього істоти, але для того, що є в нього самого найдорожчого, найкращого, найшляхетнішого, найвищого».

Адже дуже не просто у наш час молодим українцям самостійно віднаходити вірні дороговкази та усвідомлювати першопричини українських проблем у перенасиченому переважно викривленою інформацією суспільстві. Без розуміння цих першопричин взагалі неможливо пояснити окремі події, які відбуваються з українцями у формально незалежній державі і уже в ХХІ столітті. Саме на сторінках цього збірника можна знайти відповіді на актуальні питання та виклики сьогодення. Підібрані твори допомагають чітко побачити корінь жорстокого Зла, яке нависло над Україною.

Це Зло веде послідовну боротьбу проти всього українського: мови, яка, за визначенням Лева Ребета, є одним з головних націотворчих чинників, культури, освіти, а, останнім часом, і книги. Бо як інакше можна пояснити факти, викладені у зверненні новітнього політичного в’язня, юного Василя Лабайчука, який пише, що після його арешту у його помешканні було проведено обшук та вилучено книги: «Українські січові стрільці», «Співаник українського націоналіста», «Роман Шухевич у документах», "Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовості», «У.В.О.», «Український вибір», «Симон Петлюра»…

Цей випадок спонукає ствердити, що справжня українська книга в наших реаліях може також бути арештованою (?!), що діюча центральна влада в Україні боїться не лише імен Степана Бандери та Романа Шухевича, у яких вона намагається відібрати звання «Герой України», а й теоретичної спадщини усіх ідеологів українського націоналізму та дослідників історії національно-визвольної боротьби.

Суспільно-політична ситуація, яка склалася насьогодні в Україні і яку точно спрогнозував Ярослав Стецько, наголосивши, що «Коли впаде червона Москва, на Україну сунутиме нова «демократична» чи якась інша НТС-Росія» зі своєю «п’ятою колоною», недвозначно підкреслює необхідність виходу у світ багатотиражних нових українських видань, щоб зупинити чітко спланований за межами нашої держави розпад українського суспільства.

Дмитро Донцов, осмислюючи спадщину Григорія Сковороди, зауважував: «Розпад суспільства наступає, коли на його чолі опиняється каста фарисеїв, обманців і лицемірів, людей, що женуть за особистим, за матеріальним; каста правителів безхарактерних, без чести, без совісти, без голосу Божого в своїм серці; людей, які гонять за видимим, заглушуючи в собі голос Невидимого. «Цілі республіки падали», каже Сковорода, через те, що правителі їх мали за ідола матерію».

І далі продовжував: «Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди, до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах «ослів у львиних шкурах», як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі «вождів – бизнесменів!.. Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли!»

Протиставитись політичному, духовному розпаду суспільства може лише реальна українська сила, бо «Коли матимемо силу – здобудемо державу; будемо слабкими – ніяка, навіть найдемократичніша країна світу нам свободи не подарує. Вважають тільки на сильних. Станемо на ноги, навчимося диктувати – з’являться союзники; стоятимемо на колінах – отримаємо лише гуманітарну допомогу» (Роман Коваль).

На потребу формування потужної національної сили вказували автори більшості праць, які ввійшли до антології. Вони наводили приклади з давньої і новітньої історії, якими ілюстрували необхідність адекватних відповідей на будь-які антиукраїнські прояви, закликали до орієнтації на власні українські сили у боротьбі проти зазіхань на національні святині.

Одночасно було сформовано надійний теоретичний захист щодо спроб навішування українському націоналізму штампів і ярликів різного ґатунку, які так методично народжували «різнокольорові» окупанти.

Теоретики та практики українського націоналізму чітко розмежовували український національно-визвольний рух, виплеканий ідеологією націоналізму, від інших політичних та псевдополітичних течій. «Наш рух — це дія. Щоденна дія в Україні. Це неустанна боротьба проти ворога, проти всієї його системи, а теорія – це обґрунтування дії», – писав Ярослав Стецько. Його доповнював Степан Бандера, наголошуючи, що визвольні змагання можуть очолювати не штучні та тимчасові політичні утворення, а лише «революційні рухи, що наснажені високими, пориваючими ідеями, кадри яких, їх боротьба й ціла діяльність пройняті найвищим ідейним напруженням – горінням».

Дмитро Мирон-«Орлик», легендарна праця якого «Ідея і Чин України» увійшла до першого тому антології, стисло і безапеляційно розвінчав міфи щодо спорідненості націоналізму та нацизму, націоналізму та шовінізму. А уже наш сучасник Олег Баган розвинув ці думки в завершену систему: «Завжди ворожі, московські імперські та космополітичні сили намагаються сфальсифікувати саме поняття націоналізму, підступно приписуючи йому в своїй пропаганді ознаки шовінізму, тобто ненависть до інших народів, та імперіялізму, тобто агресивність стосовно інших народів. Націоналізм – це філософія буття Нації, її життя, розбудови, росту, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – із ненависти до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівности націй, шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській чи великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших, їх святині, символи, традиції, тощо – об'єкт поваги і пошанування; для шовініста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Націоналізм породжує подвижників і героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів, холуїв. Націоналіст завжди бореться, щоб відстояти своє; шовініст – щоб загарбати чуже».

Поряд з цим, не лише про східну загрозу для України говорили провідні мислителі-націоналісти. Волею обставин, потрапивши у західний світ, вони добре бачили ті небезпеки та шкоди демолібералізму, який пронизував західне суспільство. Зокрема, професор Юрій Пундик переконував: «Сучасний світ стоїть перед двома небезпеками: з одного боку повне заперечення свободи й гідности людини в тоталітарній комуністичній системі, з другого – небезпека поширеної в Західньому світі філософії індивідуалістичного нігілізму. Ця остання проявляє себе в суспільному негативізмі, заперечуванні таких «віджилих», на думку прихильників цієї філософії, вартостей, як любов до нації, віру у вищі суспільні ідеали, у цинізмі до суспільних потреб і в ідеалізації необмеженої і незв'язаної ніякими суспільними обов'язками особистої свободи. Задоволення особистих інстинктів стає метою життя, богом, «золотим биком», якому поклоняється молоде покоління і якому потурають і старші».

Ще далі і глибше, у свій час, пішов Євген Маланюк. Його рецепт виходу українства із затяжної смуги проблем полягав не лише у ефективній реакції на загрози ззовні, він звернув нашу увагу на внутрішні хвороби, з яких чи не найстрашнішою вважав хронічне «малоросійство». Чимало інших внутрішньо українських проблем Маланюк визначав похідними: «Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартости («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це – систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, плянові й терором підперті перешкоди».

Пересічний українець сьогодні може навести десятки прикладів проявів цієї хвороби як в побуті, так і серед публічного життя. Ми ніяк не можемо «ізжити» це явище з нашого національного поля, не можемо виполоти, немов надокучливий бур’ян. І це також передбачав Маланюк, наголошуючи, що «проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою – проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України».

Професор Юрій Бойко жив переконанням, що єдиним засобом перемоги над внутрішніми та зовнішніми загрозами може бути сильна воля і ефективна дія. Теза про те, що безвихідних ситуацій не буває народжена саме поміж рядками його творів. Боротьба і творення – наріжні камені національного поступу. «Боротьба невідмінна, – пише він в «Основах українського націоналізму», – бо лише нею нищиться ворожу експансію чужих сил на український материк, лише нею прокладається шлях до розросту. Але нею не вичерпується все. Необмежена можливість творення матеріяльних і духових цінностей є те, за що боротьба зі зовнішніми позанаціональними силами провадиться. І тільки тоді, коли це творення сповнене змісту або коли бодай цей зміст глибоко відчувається в потенції і вимагає свого виразу в незв'язаних формах, тоді і боротьба має більший успіх… Боремося во ім'я створеного і за можливість вільно творити. Хто проповідує саму лише боротьбу, той спрощує націоналізм…»

Своєрідною інтерпретацією наступального настрою творів Дмитра Донцова, Юрія Бойка, Степана Бандери можна назвати доповідь Володимира Яворського, який доводить, що боротись та творити українству допоможе сформований віками національний дух, який «можна відчувати як непереборну жагу свободи, як нетерпимість до наслідування, до спроб іти чужими стежками, до намагання жити за чужими мірками. Дух нації є тою потугою, яка тримає націю, не дає їй втратити своє обличчя».

Лише причастившись цього незламного національного духу, ставши на переможний шлях боротьби за національні ідеали та національні інтереси, можна відчути себе тим справжнім «творцем нової дійсности». Тому, що «Людей змінюють не гасла і заклики, а безпосереднє включення в систему боротьби за їх інтереси й перспективи. Люди змінюються на краще, духовно зростають, коли причетність до великих справ робить їх творцями власної долі й історії; і навпаки – вони деградують, примітивізуються, коли перестають бути суб'єктами історії чи, тим більше, коли їх роблять знаряддям в антинародній, антинаціональній боротьбі» (Василь Іванишин).

«Силу людям дають великі дороговкази, візії і змагання за них, а не персональні спори, анархічні поступування, дрібні міжпартійні торги», – наголосив у свій час Ярослав Стецько, і в цих словах є глибока рація і велика актуальність сьогодення.

Так само не викликає дискусії і теза Анатолія Свідзинського про те, що кожне нове покоління українців має свої завдання. Від рівня готовності до вирішення цих завдань напряму залежать результати багаторічної праці, оцінку якій дадуть наші нащадки. Висловимо переконання, що добрі зерна, які зібрані до «Антології українського націоналізму», обов’язково знайдуть благодатний ґрунт і проростуть багатим і благодатним урожаєм.

Смолоскип боротьби за національну ідею передано з рук легендарного покоління, яке вписало в історію героїчні сторінки історії Організації Українських Націоналістів. Одним з тих, хто гідно проніс цей смолоскип був останній тереновий провідник ОУН в підневільній Україні Зеновій Красівський. Його звернення: «Хай наша кров, страждання наші, жертви нащадкам нашим стануть заповітом!» чи не найкраще унапрямлює думки про місію нових борців.

Не можемо не погодитись і з твердженням автора передмови до першого тому антології, кандидатом історичних наук Олександром Сичем, про те, що книгу потрібно глибинно читати, а не поверхово знайомитись з нею через цитати, які суб’єктивно підбирає автор передмови. «Бо вони – це його шлях торування, а ваші власні – це ваш пошук істини».

Варто зауважити, що ще у першому томі антології її упорядник Віктор Рог зазначив, що, за його задумом, збірник наріжних праць з ідеології українського націоналізму складатиметься з двох томів. Не хочеться випереджати час, але віриться, що двотомник «Антологія українського націоналізму» розвинеться у цілу хрестоматійну серію, у якій будуть систематизовані твори з різних сфер державотворення, як то – економіка, освіта, духовність та ін., написані саме крізь призму ідеології українського націоналізму і вдумливий читач відкриє для себе не лише нову плеяду імен серед націоналістів-мислителів, а й зможе детальніше зрозуміти всеохоплюючу суть доктрини розбудови нації та держави, скріплену залізом і кров’ю української національної революції. А авторами творів, які увійдуть у наступні томи, будуть і ті, хто причаститься націоналістичною ідеологією саме на сторінках цього збірника.

Безсумнівно, що другий том «Антології українського націоналізму», маємо визнати достойною квіткою, вплетеною у вінець національного відродження, адже ж і сам термін «антологія» у прямому перекладі з грецької мови означає «збирання квітів».

Придбати книгу можна, зголосившись за адресою: 01034 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9 п. 4, тел. (044) 234-70-20

Published on 28 April 2011