Андрій Тарнаруцький, м. Суми

«Батьку, Ви гівнюк» або дещо про «вошивість» президентів.

Колись, у 2007-мому, в одного мого колеги з Західної України спитали, чи досі він підтримує уже такого немодного тоді в решті регіонів Президента В.Ющенка.

Колись, у 2007-мому, в одного мого колеги з Західної України спитали, чи досі він підтримує уже такого немодного тоді в решті регіонів Президента В.Ющенка. Питання прозвучало зі шпилькою – мовляв, як можна поважати ТАКОГО Президента. На це почуто відповідь приблизно таку: Президент – один із символів держави, якого хочеш-не хочеш – мусиш поважати. Більш дослівно: «Навіть, якщо твій батько закінчений алкоголік, ти все одно не маєш права казати йому «батьку, ви гівнюк»».

З цими словами важко було не погодитися, хоча в душі дуже кортіло. Зараз, зізнаюся, не погодитися значно легше. Однак, цією можливістю я не скористаюся. Поясню чому.

Остання нагода стосувалася можливості погодитися зі словами глави сусідньої держави про нібито «вошивість» В.Януковича. Оцінки білоруського президента викликали чимало суперечливих реакцій (а відтак і почуттів) в українському суспільстві й політикумі. Хоча не пригадаю, щоб їх хтось ставив під сумнів. Мляві ноти, що прозвучали, аж ніяк не сягнули рівня міжнародного скандалу, гідного таких висловів осіб такого рівня.

Загалом же не відбулося нічого незвичного в дипломатичних стосунках на пострадянському просторі. Можна згадувати численні випадки у відносинах українських президентів із колегами з країн, що претендують на братство чи ще якусь непристойну в політичному плані близькість. Візьмемо хоча б дивне відео звернення Дмітрія Медвєдєва у своєму блозі, що не так давно наробило чимало галасу. А також багато подібних випадків. Загалом можна сказати, що виходити за межі солідності вже стало стандартною практикою. Так само як звичним стало невміння української влади гідно відповідати на подібні образи. Як правило все зводиться до певного періоду мовчанки, після якої лунає більш чи менш інтенсивне словесне витирання плювків з обличчя. Найчастіше все обмежувалося лише мовчанкою.

Але заява Олександра Григоровича про «вошивість» Віктора Федоровича має трохи іншу природу. І виказує чимало симптомів нинішнього стану України серед країн російського впливу. Так, вже давно відійшли в минуле тези про нібито «НАТОвське кільце», яке стягувалося навколо РФ, перешкоджаючи справедливим, на думку багатьох росіян інтересам Росії в чужих країнах. Україна в цьому відігравала далеко не останню роль.

І ось ситуація, якщо вона дійсно такою була, докорінно змінилася. Ніхто нічого нікому вже не звужує і не стискає. Всі амбіції та здорові інтереси міцно прибиті кілками «позаблоковості» до мапи Східної Європи. Як ніколи наблизився момент апофеозу «слов’янської», «євразійської» чи іншої єдності, що мало б ознаменувати втілення середньострокової політичної російської мрії. Україна майже замкнула кільце (чи півкільце) друзів Росії, приєднавшись у намірах до старожилів цього дружнього табору. Таких як Білорусь. Дещо псували геополітичну завершеність і симетричність Грузія з Прибалтикою. Проте і тут запанувало затишшя, що відкрило шлях до нових геополітичних мрій і скандалів. Цього разу значно західніше.

Яка найбільш природна поведінка у такому становищі? Звісно плекати і розвивати цю дружбу, створювати умови для реалізації інтересів усіх ново- і старонавернених до возз’єднаної спільноти. Однак фактично ситуація виявилася докорінно іншою. І найбільш показовий приклад – та ж Білорусь.

Якщо брати за найбільш серйозний критерій нового формату стосунків на теренах СНД лояльність до Росії, Білорусь як найстарша серед найвідданіших, мала б стати другою в ієрархії партнерів країною. Принаймні, це виглядало б логічним, якщо судити з відповідною мірою поверховості. Реальна ситуація виявилася протилежною. Почалося все з економічних негараздів у стосунках зі «старшим братом», який, виявляється, не проти конвертувати лояльність у економічні вигоди для Газпрому. Після нетривалого смикання в сторону Заходу відбулися просто таки містичні події. Наприклад, останні вибори, коли Лукашенковій перемозі насправді не загрожували жодні серйозні наміри опозиціонерів. Скільки б їх там не було і як би їх не притискали, конкуренції «бацькові» вони досі не складають. Тим не менше – протести, масштабністю яких навряд чи когось здивуєш в Україні, спричинили абсолютно неадекватну ситуації і мало чим пояснювану агресію білоруських правоохоронців. А це в свою чергу – новий виток ізоляції Білорусі з боку Заходу. Саме в той час, коли усе мало б от-от налагодитися. Провокація? Атож!

Наступне – дуже дивний теракт, здійснений в країні, в якій за всіма ознаками, його просто не мало б бути. Винних звичайно призначили, про успіх розслідування похапцем оголосили. Однак, результати зовсім не пролили світло ні на мотиви терористів, ні на переконливі причини. В підсумку все виглядало як невдала спроба «підпалу Рейхстагу», за якою мала б розпочатися нова хвиля пресування опозиції, а відтак – нова тріщина у стосунках Білорусі з Заходом. Отже хтось готує не так давно найближчому геополітичному партнерові Росії сюрприз за сюрпризом. Наслідок – посилення міжнародної ізоляції, втрата решток іміджу, і так пожертвуваного на вівтар дружби, вкорінення Білорусі у списку аутсайдерів світової політики. Саме в такому стані нині перебувають й інші учасники «кільця дружби». В тому числі й Україна. Щоправда потрапили вони туди зовсім по-різному. Різними, так би мовити, методами.

У більшості пострадянських країн, які я маю на увазі, залежність від РФ складалася історично з моменту проголошення їх незалежності (наприклад традиційно лояльні Казахстан, Вірменія). Україна долучилася до їх числа лише після обрання президентом Віктора Федоровича Януковича.

Але, як би не потрапили країни до цього переліку, маємо визнати очевидне. Росія, замість нової геополітичної спільноти дружніх до себе держав, формує навколо себе ланцюг із геополітичних аутсайдерів, стосунками з якими не погребує хіба що сама Росія. Це головна умова утримання пострадянських країн на своїй орбіті. Умова наступна – економічний зиск, отриманий через конвертацію добровільно чи не дуже зданих національних інтересів, як це регулярно демонструє Україна.

Якщо сприймати ситуацію саме так, то нескладно поглянути на Віктора Федоровича очима Олександра Григоровича. І так само не складно уздріти сліди «політичного педикульозу» в українського гаранта. Повторюся, Україна й Білорусь опинилися заручниками одного політичного формату, але різними шляхами і в різний час. Ми лише стали на братній шлях до Росії, той самий шлях, який білоруси пройшли ще в 90-х. Якщо зараз сусідня країна утримується у «потрібному» форматі шляхом хитрих спецоперацій, то ми потрапили до переліку навколоросійських аутсайдерів зі своєї волі, і робили це зі щедрістю, яка Білорусі у свій час і наснитися не могла. Чи не найбільша заслуга у цьому, звісно Віктора Федоровича Януковича. Але цим різниця у нашому становищі не вичерпується. Чимале значення має також те, як Україна та Білорусь зіграли свої ролі «братів менших». З боку першої спостерігалося таке-сяке пручання, яке звелося нанівець виключно тупістю і невмінням керівництва країни реагувати на багатоходові комбінації іноземних спецслужб. Не помічалося таких талантів і з боку України. Однак, головною рисою нашої геополітичної поведінки став «дрібний клабораціонізм» з Росією проти Білорусі. Зокрема участь і моральна підтримка першої в економічних конфліктах. В той час, як найбільш логічними і гідними кроками було б об’єднання зусиль країн, що опинилися в одній пастці, Україна грає з Росією проти Білорусі у форматі «двоє проти одного». При цьому методами дрібними і не результативними. А це знову ж псує імідж країни та слугує утриманню її в колі аутсайдерів. Якщо білорусько-російське спілкування досі відбувалося через суворі погляди і насуплені обличчя, то Україна в цей час показувала язика з-за широкої спини пана Медвєдєва. І тут робиться очевидним, чому президент Білорусі вживає саме таку термінологію щодо президента України. Звісно це не є виправданням глибокої образи всьому українству, завдану образою одного із символів нашої державності. Проте є чітким сигналом, того що із символами в нас щось не те. Як і з зовнішньою політикою «нової країни». Якщо до глави держави вживаються подібні епітети – однозначно слід щось змінювати.

Published on 28 April 2011