Валентин Мороз

Десять сильних воль...

Я хочу говорити про ідею, яка вже довго мене хвилює, про яку я не раз говорив – про Лицарів Святослава.

Я хочу говорити про ідею, яка вже довго мене хвилює, про яку я не раз говорив – про Лицарів Святослава.

Нація – живий духовний організм, має різні прошарки, в тому числі прошарок елітарности. Еліта завжди має свою місію. Є звичайний життєвий чинник, і є те, що не видне для загалу, але що іноді важливіше, ніж звичайні життєві будні.

Якщо вдамося за прикладом до жидів (а до таких прикладів мусимо завжди вдаватися тому, що вони пройшли тисячоліття долі й недолі й залишилися собою; не для нас і для інших народів великий приклад) – отже, якщо вдамося до прикладів з історії жидів, то скажемо: – є в них звичайне релігійне життя, як в усіх народів, є синагога, мусять бути дрова для синагоги, мусить бути побут, звичайний побут, як у звичайних людей, отже, мусять бути люди, які дбають про ці будні. Але, крім того, є в них хусити, люди, які дбають про духовність, люди, які нічого більше не роблять, тільки читають священні книги, розказують про них людям. Це еліта, що дбає про духовість нації. Коли глянемо далі в глибину їхньої історії, то й там була в них така формація. Це були левіти. Знаємо з Біблії про одинадцять колін ізраїлевих, тобто одинадцять племен; дванадцяте плем'я – то були левіти. Що ж вони робили? Це були не багаті люди, але вони й не думали про земне багатство. Це були люди, що берегли закон, у їх віданні була вся система духовних, етичних та естетичних структур. Це були люди, що думали про духовні кондиції, чи так умови. Є добробут чи є матеріяльні нестатки. Але вони думали і про інше: які духовні позиції нації, який стан духовости нації, чи витримає він майбутнє випробування?

Одним словом, еліта – це та формація, що повинна думати: – Як бути вічною нацією. Немає закону, який казав би нації зникнути, але й немає закону, який Гарантує нації право на вічне існування. Тут є жива стихія, жива боротьба. Сильна нація залишається і йде далі історичним шляхом, слаба нація зникає з історичної арени. Як бути серед тих, що виграють? Як бути вічною нацією? Це завдання еліти, над яким вона повинна думати. Що є нація в принципі?

Нація - це неповторність. Певна нація неподібна до всякої іншої. Те, що творить в історії дана нація, – не створить ніяка інша. Отже, нація має місію від Бога: створити те, що ніхто інший за неї не створить. І завдання еліти – пронести цю місію нації через історію.

Власне кажучи, мета Лицарів Святослава, як елітарного об'єднання, пронести українську місію через тисячоліття історії. Задуматися над питанням: як бути вічною нацією? Якщо це сформулювати образно, можемо сказати, що завданням Лицарів Святослава є здійснити ідею: можна вигнати українця з України, але не можна вигнати Україну з українця.

Мета Лицарів Святослава – це Анабазис. Що це таке Анабазис? Відомий твір Ксенофонта про похід грецького війська в далеку Азію і поворот додому. Про похід через чужі краї, через чужину, знову до своєї землі, до Геллади. Ми українці, чи то тут на еміграції, чи там на рідній землі, в умовах бездержавности, творимо такий анабазис – ідемо через чужину, йдемо через пустелю, до своєї самостійности, до своєї державности, до зреалізування повноцінного державного життя. Анабазис, похід через чужину і втримання в тому поході українськости, і є та мета Лицарів Святослава.

Задумаймося ближче над Україною. Ми звикли, в умовах бездержавности, більше нарікати на свою долю, але задумаймося над тим, що маємо позитивного. Україна – вибрана нація, Україна – Божа нація.

Що каже історія?

Лише Україна витримала в таких умовах, в яких ми живемо. Подивімось на Прованс. Це нація на півдні Франції, нація з окремою мовою, але, опинившись в умовах такого державного тоталітарного тиску як ми, вона не втрималась як нація, вона зійшла з історичної мапи. На мапі немає такої нації як Прованс. Є окрема мова, є окрема література, але немає її як свідомої нації. Візьмімо південний Китай. Це окрема нація з окремою мовою, якої північний Китай не розуміє. Але знову ж таки, опинившись у тяжких умовах, у яких Україна, в умовах великого тоталітарного централістичного тиску, вона просто зійшла з історичної арени. Вона живе в якомусь напівіснуванні, може колись і відродиться, але зараз вона не є реальною нацією. Єдина Україна, в таких умовах, утрималась на історичній мапі як нація. В цьому розумінні можна говорити про українське чудо, про українську унікальність як нації, що має велику твердість не зникати з історичної арени.

Про це не раз говорили чужинці, навіть мені, хоч я й не живу тут ще довго. Мені говорив один видавець, що, на його думку, коли поминути жидів, українці є найсильніша етнічна спільнота в Америці. Можемо спитати, якщо ми такі тверді, то чому ж ми не маємо самостійности. Те, що з нами твориться, історичний шлях України, – це Боже призначення. І жиди не мали довго державности. Так є, але чи має бути? Про це й буде мова тепер.

Завдання еліти завжди особливе; може бути так, що нація переживає великий матеріяльний добробут, має великі політичні осяги, але еліту це не радує, бо духовий стан нації дуже тяжкий. Може бути навпаки: нація переживає тяжкий момент, але дух нації високий. Духовість нації повинна завжди бути турботою еліти. Елітарна організація, якою мають бути Лицарі Святослава, повинна думати не про минальні форми, а про глибини, які формують націю, завдяки яким нація жива.

Тепер перейдімо до конкретної розмови про те, яка ситуація тут, у вільному світі, де живе українська діяспора. Тепер українська діяспора, наше розсіяння, переживає переломний момент. Я думав, що це стосується лише Америки й Канади, але, побувавши в Европі, поговоривши ближче з людьми, я побачив, що в Европі та сама ситуація, хоч можливо не така гостра. Ми звикли критикувати українське ґетто; я теж це робив, але мабуть треба перестати його критикувати, тільки сказати про його історичну ролю. Ґетто зберегло українця. Ті люди, які приїхали до копалень заробляти на хліб, без українського ґетта не втримались би. Вони розгубилися б у чужому світі. Для нас не велика заслуга, але справа в тому, що той час уже минув.

Які були вчорашні українські керівники кількадесять років тому, які були керівники українських організацій? Це були так звані люди в кожухах, як називали їх американці. Це були люди, що приїхали за першої чи другої еміграції післявоєнної Европи; це були люди, які не уявляли себе без України. Це були люди, з твердим характером. Вони знали, чого хочуть, вони знали, за що моляться, вони знали, що Америка чи Англія – місце їхнього притулку, а їхня мета – Україна. Ті люди могли бути малописьменними, але вони були людьми твердої волі. їхньою великою перевагою було те, що вони мали в своїх руках однорідний український загал. Цей загал був психологічно однорідний і такий самий, як вони. Вони були в своєму середовищі.[…]

В людському духовому житті не грають ролі слова: тут грають ролю магніти. Чи те, про що ми кажемо, є магнітом, який притягає людей? Чи та організація, яку ми створюємо, є магнітом, який притягає людей? Так, якщо ми створемо цей магніт для молодого українця, ми будемо мати його, будемо мати перспективу. Отже йде мова про магніти, про силові поля. Америка – це страшний магніт, що своїм динамізмом, своїм добробутом, своїм великим масштабом, притягає молодого українця. Образно кажучи, Америка – це той острів із казки, що притягає кораблі й не випускає їх назад, додому вони не повертаються. Як же зробити так, щоб наше силове поле, наш магніт, був сильнішим?

Чи є в існуючих українських структурах те силове поле, той магніт, який притягне молодого українця? Мусимо чесно сказати – немає! Так, мене не переконують слова. Відвідуючи українські організації, я бачу, що там немає того магніту, того ступеня горіння, що притягав би молодого українця. Високий ступень горіння треба створити. Отже те, що ми задумуємо, орден Лицарів Святослава, це повинне були братство, побудоване на одному українському почутті. Ми можемо бути спокійні чи нервові, скупі чи альтруїстичні, православні чи католики, але ми повинні прийти зі своїм українським почуттям і створити об'єднання, яке було б великим магнітом, яке не випустило б українця в чужий світ.

Підкреслюю, організаційними формами цей магніт створити не можна. Значить, потрібно говорити про інше. Потрібно збудити в українцеві українські глибини. Форми зовнішні минають, сьогодні вони є, завтра їх немає; вони змінюються ввесь час.

Отже, до молодого українця треба говорити про велич України. Витворити людину, яка не має комплексу меншевартости. Так, деяким старим про це не можна було говорити, вони більше говорили про страждання України, вони більше пам'ятали, як їх били, а не вони били. В них не можна збудити того почуття величі України. Молодому українцеві треба говорити щось інше. До нього треба прийти з мовою про те, що Україна – це не випадкове місце на землі, де ти народився, чи де народилися твої предки. Україна – це те, що покладено тобі долею, Україна – це спадковість, яку донесли до тебе сто поколінь твоїх предків і яку будуть далі нести сто поколінь твоїх нащадків. Україна в світі неповторна. Те, що призначено Богом створити Україні, не створить ніхто інший. Отже бути українцем - це значить нести Боже призначення. Якщо ти сформований як українець твоїми предками, значить у всякому іншому світі ти будеш не повноцінний, у всякому іншому світі ти не зможеш реалізувати те, що тобі призначено зреалізувати. Повноцінно ти зможеш зреалізуватися в історії лише як українець.

Саме з такою мовою ми повинні прийти до молодого українця та збудити в нього почуття українських глибин. Одним словом, ми повинні зробити те, що давно зробили жиди. Сказати своїм молодим людям: ми центр світу, для українця найголовніше те, що він українець, усе інше – додаток.

Ми несемо святу місію через усю історію, ми повинні йти як завойовники в світ, а не брати те, що нам світ нав'язує. Ми повинні зробити наголос на тому, що вічне, на тому, що час не може забрати і знецінити. Коли говорити конкретно про орден Лицарів Святослава, то те, що я сказав, і що власне не тільки я сказав, а про що давно думає українська молодь на еміграції, потрібно сформувати якийсь конкретний декалог, конкретний кодекс, оте; чим потрібно виховувати українську молодь. Одним словом, поставити конкретно питання: що дасть нам силу?

Я не мушу видумувати, я пройшов такі випробування, які від українця, від мене чи від інших, які ще в тих випробуваннях, вимагали певних рис. Те, що дасть нам силу, це Святославове "Іду на ви". Значення цієї риси – відвага, безкомпромісовість.

Я застав тут, у вільному світі, маленький конформізм у маленькому українському ґетті. Це закономірно, в ґетті є те, що привчає людей бути разом. Якщо разом, то не виділятися зі своєю думкою, думати, як усі. Але тепер це нас гальмує. Ми живемо в чужому світі і тут на еміграції, і на Україні, бо Росія створила в Україні свій світ, зі своїм способом життя. Щоб цьому протиставитись, потрібно відважного українця, а відвагу кується вдома. Ця відвага – не просто відвага до бійки, а відвага, що дає можливість людині виступити зі своєю точкою зору, не боятися бути одним у полі воїном, не боятися відстоювати свою думку, навіть тоді, коли її не поділяє ніхто інший. Не боятися навіть тоді, коли твоя точка зору не популярна.

Що ж дасть нам силу? Святий неспокій, одержимість, яка будить людину. Найстрашнішим для спільноти на чужині є спокій. Спокій у таких умовах – це смерть. Найстрашніше те, коли українець відчуває себе добре на чужині, коли він на чужині вже заспокоївся. В такому разі він просто стає американцем, канадцем чи англійцем. Неспокій – це те, що втримує українця в українському світі, це євшан-зілля. Ми знаємо легенду про євшан-зілля, що не дало половецькому ханові змоги залишитися на чужині і повернуло його в рідні степи. Випробування раєм буває тяжче, ніж випробування пеклом. І ми, перефразовуючи біблійний вислів, повинні сказати: не сотвори собі рай! Ніколи не будь задоволеним на чужині, інакше та чужина тебе приспить і навіки зробить чужим для України. Ми повинні виховати таке почуття в українця, щоб на чужині він завжди відчував ненормальність своєї ситуації, в якому доброму становищі він не був би. Українець повинен відчувати, що він іде через чужину, як голий через тернові кущі. Євшан-зілля – це те, що повинне збудити рану в українцеві, рану, яка ніколи на чужині не загоїться. У відповідь на ті мої слова одна людина чудово написала – "Біль вказує напрям до України". Ми повинні написати це на своїх знаменах.

Те, що дасть нам силу - це свідомість істини, що в світових стосунках не має жодної рівности. Є народи, які будують, і є народи, які стають будівничим матеріялом. Місія кожного з нас: зі свого народу створити нарід будівничий! Будьмо будівничими, а не лише історичним матеріялом. Коли говоримо про будівничість, то знову повертаємось до імени Святослава.

Святослав завойовував Дике поле між Дніпром і Дунаєм і творив із нього Україну. Святослав чудово розумів, що для нації будівельний матеріял – це чужий матеріял. У світі немає рівности, у світі немає порожнього місця. Він давно поділений. У реальному світі можна або наступати, або відступати. Та нація, яка не наступає, буде обов'язково у відступі. Бути будівничим – це значить бути завойовником. Говоримо знов і знову про Святослава не випадково. Якраз цей князь, цей український володар, найбільш повно зреалізував українське "я", найбільш повно в своїх українських діях зреалізував те, що покладено українській душі. Тому він знову і знову буде бентежити уяву наших малярів, наших поетів.

Те, що дасть нам силу – це наступальний характер. Віра в себе – це передовсім волюнтаризм, віра у власну волю. Тверде знання того, що моє "хочу" є реальним фактором у світі. Так, людині кажуть, що факти - вперта річ, але на те людина повинна відповісти: моє "хочу", моє бажання – теж факт, і можливо найвпертіший у світі. Віра в себе – це те почуття перед боєм, що каже: я сильніший.

У нашій ситуації, чи то в Україні в умовах росіянізації, чи тут, є така реальна річ як асиміляція. Людина, що має свідоме почуття "я сильніший", завжди скаже іншому: асиміляція – добре, ти асимілюйся зі мною. Це самозрозуміло, що я повинен бути той, на якого повинні рівнятися інші.

Те, що дасть нам силу,– це свідоме плекання індивідуалізму. Над цим мусимо подумати більше. Сучасна людина, молода українська людина чи то в Україні чи на заході, вихована в умовах індивідуалізму. Всі старі українські структури побудовані на принципі примусу, на принципі диктату. Молода українська людина не буде терпіти диктату, і тому виходить трагічна ситуація. Всі молоді люди з більш сильною індивідуальністю, з більш сильними здібностями, мовчазно втікають з українських громад, тому що не знаходить там пошанування до принципу індивідууму. Це факт. Але є ще одна засаднича сторона цього питання. Характер можна виховати виключно на самодисципліні. Леся Українка чудово сказала: "Хто когось визволить, візьме в полон, хто сам себе визволить, той буде вільний". Так само можна сказати, що хто сам себе витренує в дисципліні, той матиме характер. Тому ми повинні твердо сказати: особисте життя Лицаря Святослава – це його особиста справа, з умовою, що воно його збудує, а не зруйнує.

Те, що дасть нам силу, це тверда віра у вічність і незнищимість української нації. Власне, нації діляться на історичні і неісторичні за таким принципом: нації, що стали історичними, стали господарями життя, видобули собі тверду віру в те, що вони не випадкові в історії, що вони призначені Богом нести певну місію, віру в те, що вони вічні на землі. Я знаю, що всі народи рівні. Це говорить мій розум. Але разом із тим я знаю, що мій нарід особливий. Мій нарід найкращий. Мій нарід – стріла з Божого лука. Мій нарід не випадковість в історії, він несе в історії свою неповторність, свою місію. Народи діляться не на чорних і білих, вони діляться на тих, що знайшли свою місію і повірили в неї, і на тих, які ще не зуміли цього зробити. Це найважливіше. Не будування наших організацій, не будування нашого політичного чи фінансового життя, а оте завдання: знайти свою місію і повірити в те, щоб увесь український загал повірив, що ми маємо свою місію, що ми тисячолітня незнищенна нація. Те, що з нами робиться, вся наша доля й недоля, не є випадком, не є випадковою грою сил. Воно призначене нам від попередніх поколінь. Маємо перед собою довгий ланцюг наших предків, маємо їхні добрі діла та їхні гріхи. Все те лежить на нас, усе те, що переходимо, є історичний начерк призначений життям попередніх перевтілень. Отже, це призначення – не особиста доля, це доля всього збірного організму, всього великого "я", що називається нацією.

З цього витікає, що коли Україна, коли наша нація є великим збірним організмом, то цю Україну треба відчувати, не лише розуміти. Україна повинна бути для нас живим відчутним організмом, а не тезою до думання. Тільки тоді українство, українське відчуття, буде для нас великим магнітом. Бо ніщо не замінить України. Все, що раціональне, все, що інтелектуальне, дасть нам Америка краще, повноцінніше. Американці мають кращі університети, ніж наш університет у Мюнхені, американці мають кращий театр, ніж наш аматорський театр. Все те вони дадуть для молодого українця більш повноцінно, але того, що нам відчутне, того що є в нашій духовості, в нашому почутті, не замінить і не дасть нам жодна Америка. Отже, ми повинні поставити в центр українства нашу неповторність, наше живе українське почуття.

Те, що дасть нам силу, – це відчуття ворога. Казав один давній мудрець: скажіть пені, чи маєте ви" ворогів, а я тоді скажу вам, чи ви повноцінні люди. Мати ворога з великої літери – це важливіше, можливо, ніж мати друга. Леся Українка сказала: "Тільки той ненависти не знає, хто цілий вік нікого не любив". Людина, що має щось неповторне, таке дороге, чого вона не віддасть, така людина завжди буде мати ворога, який хоче в неї те відняти. Якщо людина має щось справді дороге, вона тоді не мусить видумувати собі ворогів, вона тоді завжди буде мати щось таке в світі, що зазіхає на її найдорожче.

Найкраще це проілюструвати історичним прикладом. Славний кошовий Іван Сірко, який за своє життя провів шістдесят дев'ять битв і з них шістдесят вісім виграв, одного разу зробив похід на Крим. І, повертаючись додому, вів із собою багато визволених українських бранців. Коли вже проминули Перекоп і підходили до Дніпра, відділилися 600 людей і сказали: ми не хочемо йти на Україну, нам добре в Криму, ми вже звикли до Криму, маємо там свої родини. Дуже задумався Іван Сірко. Це було найтяжче випробування. Було легше йому, коли чужими були чужі, але було дуже тяжко, коли чужими стали свої. Він довго думав і сказав, що вони не можуть повертатися назад. Коли ці люди відійшли на якусь віддаль, він викликав сотню козаків і наказав усіх перевертнів порубати. Це не була втрата 600 чоловік. Україна велика, на Україні багато людей, але це була страшна духова зараза. Якщо допустити цю думку як нормальну, що однаково, де бути, в Криму чи в Україні, що однаково добрі тут і там люди, це була б страшна зараза, це було б визнання тієї істини, що Україна може не існувати, що в Криму такі ж самі люди, як в Україні, що рідна мати може теж не існувати, бо всяка інша мати – теж людина. Це було б повне знищення будь якого морального й духового фундаменту. Іван Сірко не кінчав академій, але він знав національною інтуїцією: коли з'явився Інтернаціонал – треба рубати. Тепер рубають не шаблею, тепер рубають словом, але ми повинні пам'ятати цю істину Івана Сірка. Як з'явився Інтернаціонал і з'явились питання "а для чого Україна", – це вже не дискусія, це вже ворог, із яким треба битися, а не дискутувати.

Якщо в нас буде живе відчуття Ворога з великої літери, тоді в нас буде й чуття Свого з великої літери. Тоді ми будемо розуміти, що жодної ненависти до українця не може бути. Так, ми можемо сперечатися і сваритися, до українця може бути злість, але не ненависть. Злість і ненависть – це зовсім інші, протилежні речі. У родині може бути злість, але коли в родині є ненависть, то це вже родина патологічна. Мусимо вчитися в жидів: жиди, коли пізнають своїх, кажуть один одному – це людина нашої крови. Вони розуміють, що жид не той, що родився в Палестині, і не той, що говорить жидівською мовою, і не той, що носить традиційну жидівську одежу, жид – це людина жидівського походження, жидівської крови. Ми мусимо відновити в собі ту істину, яку мали наші предки: нація – то кров. Звідти ще одна важлива істина, яка дасть нам силу. Колір крови – це найшляхетніший колір. Кров не нищить, людину духово нищить бруд, кров, пролита в бою з ворогом, гартує, а не нищить. І це почесно, не страшно, пролити кров за свою націю. Кров показує, хто ворог, кров зміцнює національний характер.

Хто має це живе почуття, що нація – це кров, це те, що об'єднує нас усіх в один живий організм, той зрозуміє, що вбити українця – це те саме, що відрізати частину тіла. Хто має це живе почуття, той ніколи не зможе простити ворогові і той ніколи не буде думати про те, хто наш ворог: Москва чи комунізм.

З такого поняття нації підходимо ще до однієї риси, яка дасть нам силу, власне до поняття української сили. Мусимо свідомо плекати поняття сили, тому, що реальним будь-який аргумент робить сила, яка стоїть за ним, у цьому випадку українська сила.

Добре сказав мені один студент: те, що будує москаля, може руйнувати українця. Так воно й бувало. Ми багато говоримо про якийсь нібито споконвічний український анархізм. Нібито українцям властивий анархізм. Але це не так. Просто справа в тому, що в умовах російської імперії є великий духовний хаос, велика духова руїна. Москаля це не руйнує, москаль має дуже слабу особистість і, коли він бачить навіть якусь мінімальну московську владу, він охоче йде до неї і підкоряється їй. Він не звик-бути сам, він звик бути в гурті. Українець – інша справа. Українець має сильну індивідуальність і, щоб єднати нас докупи, треба мати дуже сильну силу, яка б його об'єднала в один, так би мовити, гурт. Росія нищить у нас цю силу, яка могла б об'єднати українця. І тому ми без кінця переживаємо т.зв. анархізм. Це живий приклад, що може будувати українця, що руйнує; в чому налягає українська сила.

Мусимо підкреслити одну рису: наше українське партійництво, – це те, що побудоване на раціоналізмі, на інтелекті, воно дуже слабе і ще дитяче. Ми без кінця живемо саме тим і без кінця сваримось про дріб'язки. Навпаки, українське почуття та український дух дуже сильні й вогненні. Напр., навіть чужі кореспонденти, коли бачили зустріч українців із людиною, яка прибула з совітської тюрми, відзначили, який великий був ступінь горіння, яка вогненна була атмосфера в тій зустрічі. Отже, українське почуття дуже сильне, це те, що тримає нас на чужині. Якраз духовної нашої сили ми не використовуємо. Без кінця сваримося про концепції, про раціональні площини, не зачіпаючи того глибшого, духового, що нас якраз могло б скріпити. Власне ця українська духовість, той ступінь горіння, яким живе українець, унікальні й могутні. Ми повинні це використати.

Лицарі Святослава повинні формуватися не на концепції, яка може нас розділити, а на українському почутті, на українській духовості, що глибша від будь-якої концепції. Таким чином, це має бути духова плятформа, а не якась конкретна концепція. Це має бути духова плятформа, що будить українські глибини і на якій знайдеться місце для будь-якої української концепції. Гаслом повинне стати: "Дія і діялог". Дія, бо молодь інакше нічого не визнає без дії; діялог – це означає співпрацю і порозуміння між усіма українськими силами будь-яких концепцій, якщо вони дійсно стоять на українській площині.

Тут важливо підкреслити ще одну рису: ненависть буває в почутті, а не в думці, і якщо діялоги між українцями перенести на площину думки, на площину концепції, ненависти не буде. Проте, на жаль, наші політичні сили поповнили найбільший гріх, вони внесли ненависть у діялоги між українцями, внесли почуття суперечки між українцями, в той час, як суперечка всередині нації мусить бути тільки на площині думки. Різниця почуттів може бути тільки між українцем і не-українцем, а не всередині українського Руху.

Дехто каже, що в нас багато партій і що їх потрібно зліквідувати і створити одну. Це смішно й нелогічно, ніколи нікому не вдалося зліквідувати партії. Нормальне національне життя – багатопартійність. Ми повинні прагнути до того, щоб обходити партійні суперечки, ми повинні знайти ту основу, в українських людей, яку визнають усі партії, повинні перенести це на українське почуття, на українську духовість, спільну для всіх, де знайдеться місце для будь-якої концепції, цим реально можна перемогти ворожнечу.

Те, що дасть нам силу – це принцип націократії. Що значить націократія? Принцип, який каже – нація над усе! Визначальним у мене є те, що я українець, усе інше додаток. Домінантою є нація, принцип життя нації. Такі нації, які мають давно свою державу, можуть на перший плян висувати гуманізм, рівність, братерство і щось інше. Ми ще будуємо свою державу, тому повинні на перший плян поставити основну цінність – націю. Все інше, всі людські принципи важливі, але вони похідні від нації.

Те, що дасть нам силу, – це почуття і поняття елітарности, з якого власне була почата доповідь. Ми повинні розуміти и виховати інших у тому понятті, що погоду в суспільстві завжди робить не велика, але активна, меншість – еліта. Завжди було так в історії, що наша еліта була або сполонізована, або зрусифікована; на неї наше відродження не могло опиратися. Тому наше відродження мусило спиратись на народну масу. Це дало негативний наслідок: ми завжди намагалися стягнути еліту до рівня маси. Але маса ніколи не виконає того завдання, яке має еліта; так само, як еліта ніколи не зробить того, що повинна зробити маса. Ми повинні зліквідувати в собі комплекс кількости, ми завжди зачаровані словом кількість і панічно боїмось, коли більшість нас не підтримує. Тому в українстві так мало відважних людей, тому українці в діаспорі дали дуже мало видатних діячів, тому що всі вони були зачаровані, залякані, спаралізовані тим, що їх не підтримує більшість. У них не було почуття елітарности, того почуття, що істина арифметично не визначається і що еліта – це власне активна меншість. Ми мусимо твердо знати, що десять тисяч воль означає більше, ніж десять мільйонів безвольних роботів. З тим почуттям елітарности зв'язане Леси не "контра спем сперо". Цей вислів Лесі Українки у вільному перекладі означає "Без надії сподіватись".

Що ж це означає? Можна сказати людині, що ти не маєш нації, але людське "хочу", людський волюнтаризм, повинні бути сильніші від обставин. Це означає – без надії сподіватись. Моє "хочу" саме в собі є надією. Нація, що не має ще самостійности мусить перебороти багато таких істин. Напр., у 19-му столітті всі теорії, починаючи від позитивістів і кінчаючи марксистами, казали, що нації мають завтра зникнути, що завтра буде один політичний світ. І тільки такі люди як Леся Українка, які вірили в силу свого "хочу", які змогли протиставитися тим теоріями, що сьогодні вже в архіві, змогли залишитися українцями. Українець, який був рабом фактів, зрусифікувався або сполонізувався. Нація, яка ще немає самостійности, не має права бути рабом фактів. І мусить знати, що моє "хочу" сильніше від фактів. Треба плекати віру в свою силу, в силу людського "хочу".

З тим тісно зв'язана віра в особистість. Ми, українці, дуже мало про це говоримо. Будь-яка ідея реально може десь бути б житті зреалізована через ту особистість, яка несе в собі ідею.. Християнство поширилось тільки через особистість Ісуса Христа. Без того символу християнства воно б не завоювало світу, не завоювало б тих континентів, на яких воно зараз панує. Роля особистости в історії нації величезна. Особистість – це промінь, який освітлює національну історію. Ми, українці, повинні відновити в собі вміння шанувати і використовувати такі особистості.

Коли до німців прийшов Бісмарк, вони відчули, що це видатна особистість, яка має в собі символ німецької духовости і яка зробить Німеччину великою. Коли до Французів прийшов де-Ґоль, вони також розуміли, що де-Ґоль уособлює Францію і збудить у Французів ті ресурси, які ніщо інше не може збудити. В нас, українців, колись теж було це почуття, але в довгі роки бездержавности його притупили. Бачимо живий приклад: Коли прийшов Патріярх Йосиф із совітської тюрми, це була особистість, яка могла об'єднати українське релігійне життя. Але цю можливість на половину загальмували дріб'язками.

Підсумовуючи, я хочу сказати, що Лицарі Святослава повинні створити нову атмосферу, а не нову партію. Нову партію творити не варто було б, їх і так забагато. Лицарі Святослава повинні створити таку атмосферу, таке сяйво, за яким українська людина йшла б як за вогненним стовпом. Лицарі Святослава не можуть бути для нікого конкуренцією. Це не партія, не організація над іншими, це об'єднання, яке повинне плекати й виховувати українську духовість. Це об'єднання повинне збудити в українцеві українські глибини, вигнати холод з українських душ і запалити вогненне знамено над українською масою.

Published on 21 April 2011