Тетяна Трофименко

Документальний бойовик від Горліса-Горського

Документальний роман українського військовика, політика та громадського діяча Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» витримав тринадцять видань, найновіше з них - 2011 року.

Документальний роман українського військовика, політика та громадського діяча Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» витримав тринадцять видань, найновіше з них - 2011 року.

Постать автора мало відома широкому загалу, хоча його біографії вистачило б на пригодницький серіал про українського агента 007. Син офіцера російської армії, Юрій Городянин-Лісовський став старшиною війська УНР. На початку 1920 року після Зимового походу опинився серед гайдамаків Холодного Яру, де призначений осавулом під псевдо Залізняк. Саме час перебування в лавах повстанців дав матеріали і спогади, які лягли в основу роману.

Неодноразово ув'язнений і засуджений до розстрілу, Юрій Городянин-Лісовський щасливо уникає небезпек. Працює у підпіллі, а згодом - в агентурному апараті ГПУ; викритий, симулює психічне захворювання і потрапляє до спеціалізованої лікарні, після втечі з якої мандрує Союзом і зрештою опиняється у Львові, де побачили світ його книжки, зокрема перші видання «Холодного Яру». Далі була участь у військових діях на Закарпатті, спроба виїхати до Канади, котра перетворилася на мандрівку через Малу Азію, Північну Африку до Марселя і закінчилася... поверненням в Україну, адже початок Другої світової війни вселяв надію на здобуття державної незалежності Після поразки цієї хвилі змагань Юрій із дружиною та маленькою дочкою опиняються в таборах Ді-Пі в Новому Ульмі, де український Джеймс Бонд гине за загадкових обставин.

Роман «Холодний Яр» заснований на реальних подіях. Можливо, текст має певні стилістичні хиби і не вразить багатством метафорики, однак він позначений характерним для національно-патріотичної літератури романтизмом, часом сентиментальністю, які несподівано поєднуються з неминучим для розповіді про реальні події натуралізмом. Багато що тут може вразити сучасного читача - від моторошних сцен розстрілів у підвалах ЧК до нанизаних на дерево черепів під табличкою: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам заборонений!»

Такий своєрідний, «чорний» повстанський гумор нерідко трапляється в романі: чого лише вартий випадок із перевдяганням Залізняка: «...Високі мисливські чоботи і сині кавалерійські штани прикрила рясна малинова спідниця. Запхавши у запасний Олин ліф солідну порцію клоччя, змінив свої груди на зовсім пристойні дівочі перса. Між ними зачепилася гачком ручна граната "Мільса", а все разом прикрила вдовина байкова блузка. Поверх - дівоча свитка із сукна, на голову - старенька хустина... Пробую, чи зручно витягати крізь прорізані кишені свитки і прорізи по боках спідниці два крупнокаліберні "Кольти", що спочивали в кишенях штанів».

Звісно, всі учасники «травесті-шоу» розуміли, що ця весела гра - насправді гра зі смертю, однак саме такий фаталістичний кураж дозволяв вижити у безнадійних ситуаціях (випадок із утечею з Єлисаветградської в'язниці). На загал, більшість епізодів роману «Холодний Яр» мають характер гостросюжетного бойовика зі специфічним присмаком реальності.

Всі холодноярці в романі - свідомі патріоти, які ведуть боротьбу за самостійність України. Жінки та дівчата допомагають їм - працюють зв'язковими й розвідницями: і кохана Залізняка Галя, і дружина отамана Хмари Катря, відома як отаман Маруся... Історії цих жінок зазвичай мають сумний кінець, а тому надають твору драматичного, але дуже людяного звучання.

Одним із найяскравіших образів роману є постать Андрія Чорноти, визнаного ватажка повстанців. Цей «зовні неотесаний козарлюга» висловлює погляди, що видаються досі актуальними: «А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгорода! Навіть у своєму бойовому гімнові він називає ворогів "воріженьками", що мають згинути "як роса на сонці", бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови. До біса наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав'ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не матимемо і не примусимо наших "приятелів" шанувати себе, Україна ніколи не буде щасливою».

Та на жаль, Холодноярська республіка була приречена, і автор аналізує причини поразки.

Одна з них - невміння українців згуртуватися задля загальної справи. Розпорошення сил між повстанськими осередками та виведеними за кордон частинами української армії зіграло фатальну роль. Болюче прозріння переживає головний персонаж, коли потрапляє до штабу генерала Тютюнника в готелі «Брістоль» та розуміє, що інтерновані в Європі війська покладають надію на повстанців, котрі мають «вибити» більшовиків з України, часто не маючи навіть чобіт на ногах...

Проте життєва несхитність та оптимізм автора, нерідко властиві українцям, виявляється й на останніх сторінках роману, в ситуації, гірше за яку, здавалось би, не можна й вигадати. У Лук'янівській в'язниці заарештовані за зберігання прапору зі словами «Воля України або смерть!» молоді комсомольці, не журячись, говорять про готовність до боротьби: «А нам що?! Хіба ми - то вже всі?! І без нас в Україні знайдеться кому на рушниці заграти. У нас он скільки попалили, скільки народу вигубили, а й то ще знайдеться народу не на один полк».

Published on 19 April 2011