Михайло Ратушний, заступник голови Української Всесвітньої Координаційної Ради

«В їхньому «руском мірє» немає місця для українців...»

«В їхньому «руском мірє» немає місця ані для української школи, ані для нас, українців», – ці гіркі слова довелось почути наприкінці минулого року від одного з українців Воронежчини під час відвідання цієї області з делегацією Української Всесвітньої Коор

«В їхньому «руском мірє» немає місця ані для української школи, ані для нас, українців», – ці гіркі слова довелось почути наприкінці минулого року від одного з українців Воронежчини під час відвідання цієї області з делегацією Української Всесвітньої Координаційної Ради. У губернії, де навіть за офіційними російськими даними проживає третина українського етнічного населення, нам не вдалося виявити навіть недільної української школи, і це при тому, що у Воронежі такі школи мають азербайджанці, вірмени, євреї.

Аналогічна ситуація у Санкт-Петербурзі, який довелось відвідати перед тим. Хоча ще до 2003 року школа в Пітері була.

По всій Російській Федерації (РФ) – за винятком глухого башкирського села і Краснодарського краю, де в одній зі шкіл українська вивчається факультативно як «кубанське наречіє», – ви не знайдете жодної української школи, жодної української церкви, каналу телебачення, радіостанції чи навіть повноцінної газети. Поодинокі локальні інформаційні листки навряд чи можна назвати газетами.

І це при тому, що найбільша українська громада за межами материкової України проживає не в Канаді, США, Бразилії чи Євросоюзі, а саме на території теперішньої Російської Федерації.

Століттями примусово, а інколи в гонитві за «довгим рублем», українцями заселялися безмежні простори спочатку російської, а потім і радянської імперій. Якщо бути об'єктивним, то те, що надбала сучасна Росія і що мала в минулому, значною мірою здобуто завдяки українцям. І не лише в плані територій, а й інтелектуально, мілітарно, культурно, духовно, тощо.

Феофан Прокопович, Микола Гоголь, Іван Гудович, Сергій Корольов... Цей список можна продовжити не тисячами, а мільйонами імен наших земляків – знаних і незнаних.

Українці і сьогодні становлять значну високоосвічену, розселену по всіх усюдах етнічну групу в Російській Федерації. Але зовсім позбавлену можливості задоволення своїх мовних, культурних, духовних потреб.

Але РФ, як і Україна, ратифікувала Рамкову Конвенцію Ради Європи про захист національних меншин від 1995 року, частина 1 статті 5 якої чітко говорить:

«Сторони зобов'язуються створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину».

А стаття 7 цієї ж Конвенції передбачає для представників національних меншин, окрім іншого, і право «на свободу мирних зборів, свободу асоціації, свободу виявлення поглядів і свободу думки».

Росія ж у ставленні до національних меншин загалом, а до українців особливо і зокрема, демонструє політику подвійних стандартів.

5 березня минулого року Дмитро Медведєв під час першої зустрічі в Москві з Віктором Януковичем як Президентом України повідомив, що незабаром здійснюватиметься мовлення одного або двох українських телеканалів, чим «зможе скористатися найширше українська діаспора і всі, хто хоче отримувати інформацію в Росії українською мовою». А також додав: «Необхідно вивчити, чи забезпечені умови для вивчення української мови і яка тут «інформаційна галявина».

Не знаю, що мав на увазі президент Російської Федерації під «галявиною», але за рік, що минає, в Росії виривають із корінням останні паростки українського громадсько-культурного життя, що сформувалось на початку 90-х років минулого століття. Ліквідовуються організації з багаторічною історією, з авторитетними, заслуженими людьми, які були і залишаються громадянами Росії, не забуваючи при тому, що вони – українці за походженням.

Тут доречно буде процитувати відповідь уже майже закритого Об'єднання українців Росії (ОУР) на заяву офіційного представника Міністерства закордонних справ РФ про задоволення освітніх потреб українців: «Якщо ми – українці і росіяни – справді близькі народи, то українська культура й освіта українською мовою у Росії повинні сприйматися як збагачення слов'янства... а зовсім не як «підривна змова» з метою послабити Росію – а саме таке розуміння панує в головах деяких російських чиновників, які свідомо й цілеспрямовано гальмують розвиток української культури й української освіти в РФ і фактично є перепоною на шляху взаєморозуміння наших народів».

Зачистка простору української національної меншини в Росії почалась не вчора і відбувається методично та цинічно. Останні переписи населення в РФ засвідчують зменшення кількості людей, які називають себе українцями, протягом якихось 10 років із мільйонів до сотень тисяч. Українці Росії з тривогою чекають оголошення результатів всеросійського перепису 2010 року, де відповідне падіння має бути офіційно «освячене». Попри міграцію й асиміляцію, таке зменшення виглядає неприродним. Бо бути українцем у Росії стає не лише тяжко, а й часами небезпечно.

19 листопада 2002 року перед дверима власної квартири було вбито Володимира Побурінного – заступника голови Іванівської регіональної організації української культури «Мрія», бізнесмена, мецената, керівника фірми «Заповіт» (м. Тейково).

У листопаді 2003 року у Владивостоці була зареєстрована релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату. Анатолій Криль був членом реєстраційної десятки. 1 квітня 2004-го після репетиції українського хору, керівником якого він був, Анатолія Криля по дорозі додому було тяжко побито. 3 квітня від отриманих травм він помер у лікарні.

19 липня 2006 року було тяжко побито Наталю Ковальову (Медведюк) – заступника голови Тульського відділення ОУР. Дивом і завдяки старанням свого чоловіка та соратника Володимира Сенишина її вдалось врятувати. Володимир після того, що сталось з дружиною, продовжив її діяльність в українській громаді Тули, повідомив про ці події світове українство, домагався від компетентних органів Росії реального розслідування факту бандитського нападу на дружину ...24 грудня Володимира Сенишина було вбито двома невідомими біля приміщення фірми «Gobza» на очах багатьох перехожих.

Це лише деякі із найбільш кричущих випадків, що стались з активістами українського громадського життя у Росії останнім часом. Жоден із перелічених злочинів на сьогоднішній день не розкрито.

Регіональні об'єднання, які мають багаторічну історію роботи, реальне членство, авторитетних керівників із громадянською позицією, блокують, а натомість створюються нові організації «єдінонєдєлімщиків», як їх називають українці Росії.

Головна ідеологія новопосталих організацій – «Одін народ – два государства». Те, що потреби традиційних українських товариств блокуються, а новостворені мають щедрі дотації, можливості проводити заходи, видавати бюлетені на якісному крейдяному папері, свідчить – за цими процесами стоїть вміла великодержавна рука.

Задача поставлена конкретна – замість Об'єднання Українців Росії створити нову Російську федеральну організацію українців (?) на базі земляцтв, вихідців із тих чи інших регіонів України і новостворених “правильних” регіональних структур. Цим уже не буде потрібна ні українська школа, ні українська мова, ні українська самобутність.

Таку організацію очолить, наприклад, представник донецького земляцтва в Москві – Йосип Кобзон, який приїде сюди і розкаже чи заспіває, що питання українців у РФ вирішено остаточно і назавжди…

А яка ж позиція української влади – чи правильніше влади в Україні? На жаль, усі ці дії не знаходять належної реакції з боку Києва. Натомість коли послухаєш виступи міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка, то починаєш думати, що в його висловлюваннях більше турботи про інтереси Російської Федерації, аніж про задоволення законних потреб наших співвітчизників.

Та що там МЗС – хто пригадає, щоб під час хоча б однієї із численних зустрічей Віктора Януковича з Дмитром Медведєвим (лише двосторонніх відбулось уже 13) Президент України порушив питання про становище українців у «дружній» нам Росії? Відсутні причини? Ні, за рік, що минув, їх було більш ніж достатньо… Немає мужності і бажання – не дратувати Росію, а звертати увагу російської влади на її власні обіцянки та її ж міжнародні зобов'язання.

Немає у влади в Україні і почуття обов'язку за дотримання Конституції, стаття 12 якої чітко говорить: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави». А частина 1 статті 11 Закону України «Про правовий статус закордонних українців» зобов'язує під час укладання міжнародних договорів забезпечувати «права українських меншин за кордоном».

До речі, та сама Росія при переговорах з Україною чи то про газ, чи то про сало не забуває згадати про необхідність задоволення (куди вже далі) потреб не лише росіян, а всіх «рускоязичних». Щоправда, хто ці російськомовні і який їхній правовий статус, ні один із міжнародних правових актів нічого сказати не може.

То що залишається робити в ситуації, коли українська влада така байдужа й бездіяльна у захисті законних прав українців Російської Федерації?

Продовження роботи Бібліотеки української літератури в Москві, вимушений виступ Грищенка в парламенті України, направлення звернень громадськими й політичними діячами України до Парламентської Асамблеї Ради Європи, ОБСЄ, до інших правозахисних міжнародних інституцій засвідчують – українська громадськість може і повинна своєю солідарністю й активністю якщо не зупинити, то хоча б пригальмувати цілковиту зачистку українського етнічного й культурного середовища в Росії. Своїми діями ми зобов'язані змусити владу в Україні побачити й подбати про законні права наших співвітчизників за кордоном, у першу чергу в Росії. Ми не можемо допустити, щоб у ХХІ столітті на наших очах відбувався своєрідний мовний, духовний і культурний етноцид українців Росії. І не лише їх.

Published on 29 March 2011