Леся Онишко, кандидат історичних наук

Михайло Сорока. Пам’яті Лицаря волі

Михайло Сорока… Його ім’я добре відоме серед колишніх політв’язнів радянського режиму. І не лише українців.

(до сторіччя від дня народження)

Михайло Сорока… Його ім’я добре відоме серед колишніх політв’язнів радянського режиму. І не лише українців. Він прожив життя так, як вважав за потрібне, - не зрікаючись своїх уподобань і переконань. Надзвичайно чиста і світла особистість, він зумів не завдяки, а всупереч обставинам піднестися над буденністю, злетіти вгору серед обмеженого простору таборового бараку. Він належав до тих людей, які серед невигод, нечистот (у прямому та переносному сенсі цього слова) табірного життя зумів розгледіти зорі. Це були зорі. Навіть, якщо вони виблискували у «лагерній» калюжі. Він був тією людиною, поруч якої ніхто не дозволяв собі проявляти слабкості. Він був людиною, поруч з якою хотілося стати кращим.

Народився Михайло Сорока 27 березня 1911 року в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині. Як він не раз згадував у своїх листах до рідних, його поява на світ не дуже то втішила когось. Батько, Михайло, помер за два місяці до народження сина, а дев’ятнадцятирічна вдова Ганна повернулася до своїх батьків. Через рік вона вдруге вийшла заміж, а маленький Михасик залишився в домі материних батьків. Усі вони добре ставилися до малого сироти, але ніколи не виявляли ніжності. Яке ж було здивування Михася, коли прийшов час вирушати до Праги на навчання (а йому тоді було десь років 16) і рідний брат матері розплакався і розцілував його перед невідомим майбутнім.

Найкращі роки свого життя Михайло провів у Тернополі та Празі. Тернопіль у спогадах Михайла - гімназиста – це блідо-жовті, що переходять у зелень весною роки його життя. У Тернополі він перший раз у житті самостійно купував перо, чорнила і зошити. Там він вперше побачив і почув таке про що навіть не мріяв, бо не знав, що таке існує на світі. Тернопіль – це місто, де він вперше зустрів жваву веселу синьооку Катрусю, яка вітром носилася по коридорах Тернопільської української державної чоловічої гімназії, і де математику викладав її батько - професор Мирон Зарицький. Тернопіль став тим містом, який заклав підвалини світогляду Михайла, вплинув на його життєвий вибір.

Потім була Прага – стовежата, золотиста, яка розляглася на горбах, поміж яких в’ється стрічкою Влтава. Життя і навчання у Празі справили на Михайла великий вплив. Там він здобув вищу освіту, запізнався з мистецькою Прагою, поринув у світ творчості та спілкування з визначними представниками української еміграції. Тісне спілкування з місцевою інтелігенцією безсумнівну вплинули на духовне зростання Михайла як особистості. І саме у Празі Михайло став членом нелегальної ОУН.

За підозрою у причетності до ОУН Михайло Сорока 9 січня 1937 року був заарештований польською поліцією і засуджений до 4 років ув’язнення. Відбував покарання у Станіславі, Березі Картузькій, Гродні. Саме у Станіславській в’язниці Михайло зустрів синьооку Катрю Зарицьку, яка у цей час відбувала покарання за участь у справі замаху на міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої Б.Пєрацького.

Вони побачилися випадково. В’язень Михайло мав гарний голос, тому допомагав місцевому душпастирю – отцю Тарнавському провадити богослужіння, а Катря – часто ходила на Службу божу до в’язничної каплиці. На мить їхні очі зустрілися і спалахнуло пристрасне почуття любові, яку вони зуміли пронести через усе своє життя. Про це згодом написав у листі до рідних Михайло: «...Ми з Катрею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлиналися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина... Це нас обох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми були далеко одне від одного, але ми скрізь і завжди були разом".

Їхнє спільне життя поза в’язницями і таборами було надзвичайно коротким. Вони прожили як подружжя менше півроку. Але ці короткі місяці були найщасливішими у їхньому житті. Михайло вступив на перший курс математичного факультету Львівського політехнічного інституту, працював бібліотекарем, паралельно навчався на мистецьких курсах.

У березні 1940 року представники спеціального відділу НКВС постукали до їхнього помешкання у Львові. Довідавшись, що Катрю арештовують, Михайло заступився за вагітну дружину і його теж заарештували. При арешті він порадив дружині, якщо дитину забиратимуть у сиротинець, прокусити їй вушко, щоб таким чином батьки змогли її у майбутньому відшукати.

Вдруге Михайла засудили уже спеціальні органи більшовицької влади до 8 років концтаборів у Воркуті. І лише по закінченню Другої світової війни Михайло довідався про народження сина. Окрилений щасливою звісткою, будував плани на майбутнє: як вперше зустріне сина, поведе до школи, робитиме з ним уроки, але … не судилося. Натомість його чекало пекло радянських концтаборів.

Загалом Михайло Сорока провів за ґратами 34 роки із 60 прожитих. У Воркуті Михайло працював у геологічних розвідках. Маючи змогу пересуватися, він створив підпільну розгалужену організацію «ОУН-Північ». Одним із головних завдань цієї організації було моральне та фізичне збереження українців у більшовицьких таборах.

Діяльність цієї організації ще не достатньо вивчена. І не всі знають, що саме Михайло Сорока був натхненником і реалізатором ідеї про окреме утримання політв’язнів та кримінальних злочинців. Саме Михайло Сорока розробляв плани самооборони українців від сваволі місцевих «авторитетів», створював таємні гуртки.

За організацію підпілля у радянських таборах Михайла у 1949 році повторно засудили органи більшовицької влади. Цього разу до смертної кари, але її згодом замінили на 25 років ув’язнення. З авторитетом Сороки табірна влада спочатку боролася постійними переміщеннями його що два-три місяці на нове місце ув’язнення. Бо скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та матеріально, ділився усім, чим мав. Як сказав свого часу відомий художник-шістдесятник Опанас Заливаха: «Михайло Сорока, то якийсь стовп, навколо якого все духовне життя оберталося».

Хресна дорога Михайла Сороки проходила через Магадан, Тайшет, Караганду, Кінгір... Саме Сорока був одним із організаторів Кінгірського повстання 1954 року, де під гусеницями танків загинули тисячі українських і не лише українських патріотів. Вони йшли на танки, взявшись за руки і вмирали з піснею на вустах, співаючи “Гімн кінгірського повстання” на слова і музику М.Сороки:

“У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагера
Розігнулись потомлені спини
Бо стогнати тепер не пора.”

Тих, хто уцілів у цій м’ясорубці, відправили на Колиму. А Михайла Сороку відіслали у Мордовію. З цього приводу він писав у листах до рідних: “...За ці роки практично я вивчив географію, переконався, що Союз не тільки широкий, але на тисячу кілометрів довгий. Чув віддих Ледовитого океану і гарячих степів Казахстану, мився на Ладозькому і полоскали мене хвилі Охотського моря, бродив по тундрі, плавав на ріках і мостив дороги в тайзі. Якщо зупинитися на цифрах, то лиш півроку я їхав. Якщо зложити усі кілометри, то можна опоясати земну кулю. Бачив десятки міст і тисячі людей. За ці часи бачив неозорі простори, де дикі звірі гуляють неначе вітри. І на тих просторах для мене нема місця. Мене водять наче одного з екземплярів зоопарку….???...”

Кожного разу, влаштовуючись на новому місці Михайло вмів ставати для кожного добрим другом і порадником. Він притягував усіх своєю людяністю і добротою, готовністю поділитися з кожним своїми знаннями і досвідом. Анатолій Радигін – відомий дисидент, так писав про Сороку: „Я ніколи не сидів разом із покійним Михайлом Михайловичем Сорокою. Я лише чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, які мали можливість з ним спілкуватися. Серед них були різні люди: одні любили Україну, другі були до неї байдужі, треті ненавиділи її, але я не пам’ятаю нікого, хто б відважився говорити щось погане про Михайла Сороку. Всі висловлювалися про нього лише з повагою, побожно. У його присутності не можна було вигадати підлість, висловити якусь гидоту, проявити слабкість”.

Ще одним випробовуванням для Михайла Сороки стала нововпроваджена тактика КДБ. Суть її полягала у наступному: Михайла одягнули в елегантний костюм і почали возити до Києва, Тернополя, Львова, влаштовували зустрічі з сином, водили в театр, і навіть будівельно-архітектурний інститут у Києві, де його представляли як професора з Канади. Йому намагалися показати, як він зможе гарно та вільно жити, якщо публічно розкається у своїх справах та помислах. Але він не зламався. Відмовився написати покаянного листа. За це його побили і відправили назад у концтабір.

Важкі роботи – шахти, каменоломні, лісоповали, будови Байкало-Амурської магістралі та гідроелектростанції, шкідливі токарні та столярні роботи у випарах лаку та розчинників – стали причиною першого інфаркту Сороки у 1967 році. Після проходження спеціальної лікарської комісії Михайло отримав другу групу інвалідності. Це дозволило йому перейти на легші роботи, як то: мити підлоги і топити печі. А ще він мав більше часу на творчу роботу: організовував різноманітні вечори для відзначення дат великих діячів України та письменників, читав лекції з історії України і національно-визвольної боротьби, писав наукові праці з етики і психології. 16 червня 1971 року в с. Озерний Мордовського табору №17 у Михайла Сороки стався другий інфаркту. Він тихо помер на руках свого побратима по нещастю Михайла Гориня.

Після його смерті у газеті «Шлях перемоги», яку видавала українська діаспора, з’явилися некролог. У ньому, зокрема, йшлося: «Весь український народ і, зокрема, українські націоналісти-революціонери – хилять голови у невимовному смутку й болю перед Великим Страдником-Героєм, що став символом не лише для ув’язнених у тюрмах і концтаборах, а для усього українського народу, символом незламного духу і волі, нескореної Великої Людини – гарячого патріота своєї Батьківщини».

Докладно життєвий чин Михайла Сороки висвітлила дослідниця Леся Бондарук в збірнику «Михайло Сорока». У цій книзі вперше відтворено життєвий і політичний шлях провідного діяча ОУН, який за свої переконання відбув 34 роки ув’язнення, був ідейним патріархом політичних в’язнів радянських концтаборів. До видання увійшли дослідження і спогади про Михайла Сороку, його статті, малюнки, листування, фотографії.

Придбати книгу можна, зголосившись за адресою: 01034 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9 п. 4, тел. (044) 234-70-20

Published on 25 March 2011