ХОСЕ ОРТЕҐА-І-ҐАССЕТ, Перекад з іспанської Богдана Чуми

Молодь

Історичні зміни, принаймні, всередині того ж зоологічного періоду, ніколи не походять із зовнішніх причин людського організму.

Історичні зміни, принаймні, всередині того ж зоологічного періоду, ніколи не походять із зовнішніх причин людського організму. Якщо й відбувалися земні катастрофи – потопи, затоплення континентів, несподівані та надзвичайні зміни клімату – про які згадується в найдавніших міфах, їхні наслідки впливали на межі історичного та порушували уявлення про будь-що. Найвірогідніше, людина ніколи не була присутня при подібних катастрофах. Існування, очевидно, завжди було повсякденним. Найрізкіші зміни, відомі нашому видові, – це льодовикові періоди, котрі не були великими видовищами. Для того, аби створилися льодовики, достатньо, щоб упродовж якогось часу середньорічна температура опускалася на п’ять чи шість градусів. Зрештою, вистарчить, аби літо було трішки холоднішим. Повільність і розміреність цього часового процесу, на який реагує організм і реакція всередині організму на фізичні зміни довкілля – це правдиві історичні зміни. Доцільно було б відмовитися від ідеї, згідно якої середовище механічно моделює життя, а життя, відповідно, – це процес, що розвивається ззовні в середину. Зовнішні зміни діють лише як збудники внутрішніх перетворень організму, вони, швидше, є питаннями, на які жива істота відповідає в межах непередбачуваної самобутності. Кожен вид і, навіть, кожен підвид, та й кожен індивід, нагально приготовляють більш-менш відмінні, але ніколи не тотожні, відповіді. Життя, загалом, – це дія, котра відбувається зсередини назовні, тому причини чи принципи його змін потрібно шукати всередині організму.

Роздумуючи таким чином, я, правдоподібно, мав би виявити, що в найглибших і найширших історичних явищах проявляється, більш-менш доступно, вирішальний вплив найпростіших біологічних відмінностей. Життя є чоловічим або жіночим, молодим або старим. Як можна вважати, що найбільш простіші та дивергентні модулі життєвості не є величезними гнучкими силами історії? Я переконаний, що одне з найбільших і найважливіших соціологічних відкриттів було зроблене тридцять років тому, коли зауважили, що найпростіша суспільна організація є видимою лише в колективній масі великих життєвих категорій – статевих і вікових. Найпримітивніший устрій суспільства зводиться до поділу індивідів на чоловіків і жінок, а кожен з цих статевих класів ділиться на вікові групи дітей, юнаків і старців. Самі біологічні форми були, таким чином, первинними організаціями.

Чоловічість і жіночість, молодість і старість – це дві пари суперечних здатностей. Кожна з цих здатностей, несучи в собі свою ж протилежність, означає, в дивергентному розумінні, мобілізацію всього життя. Вони постають, як відмінні стилі життя. А так як будь-якої історичної миті всі вони співіснують, між ними витворюються зіткнення, спротив, в якому кожна здатність намагається перетягти інші до свого розуміння, свого об’єднання та людського існування. Щоб добре зрозуміти якусь епоху, потрібно вирішити динамічне рівняння, складене з цих чотирьох здатностей, і запитати себе: хто може більше? Молодь чи старці (тобто, зрілі люди)? Чоловіки чи жінки? Надзвичайно цікаво простежити крізь століття переміщення влади від однієї до іншої з цих здатностей. Тоді стане помітним передбачене завчасно, що, відповідно до ритму всього життя, це переміщення також є історичним, а основоположні ритми є саме біологічними, тобто, існують епохи, в яких переважає чоловіче, й епохи, підлеглі жіночим інстинктам, є час молоді та час старців.

Із втручанням свідомості, життя людської істоти подвоюється: первинне життя відображається в свідомості, воно тлумачиться нею у формі ідей, образів і відчуттів. А так як історія – це, передусім, історія розуму, душі, було б цікаво описати проектування в свідомості цих переважаючих ритмів. Загадкова боротьба, яку, в потаємних лабораторіях організму, ведуть молодість і старість, чоловічість і жіночість, відображається в свідомості у вигляді переваг і зневаг. Настає епоха, котра віддає перевагу, котра поважає більше якості молодого життя та недооцінює, зневажає якості зрілого життя, або виявляє більшу схильність до жіночих манер, а не чоловічих. Чому відбуваються такі, інколи несподівані, зміни переваг? Тут криється питання, щодо якого ми не можемо сказати всього-лиш одне слово.

Мені видається очевидним, що наш час характеризується крайньою перевагою молоді. Дивно, що в таких старих народів, як наші, і після значно сумнішої, ніж героїчної, війни, життя несподівано набрало вигляду тріумфуючої молоді. Насправді, це владарювання молоді, як і багато інших речей, готувалося від 1890 року, від fin de siècle . Сьогодні в одному місці, завтра в іншому, витісняються зрілість і глибока старість, а на їхньому місці розміщуються юнаки з притаманними їм властивостями.

Я не знаю чи ця перемога молоді буде минущим явищем, а чи глибинною поставою, яку прибрало людське життя і яка з’явилася, щоб охарактеризувати всю епоху. Аби ризикнути передбаченням, потрібно, щоби минув якийсь час. Це явище є надто свіжим і ще не можна побачити, чи нове життя in modo juventutis буде здатним зробити те, без чого неможлива тривала перемога, і про що я скажу згодом. Та якщо ми уважно приглядатимемося лише до проявів теперішньої миті, то виявимося змушеними сказати, що в історії були інші епохи, в яких переважала молодь, але ніколи, з-поміж добре відомих епох, ця перевага не була настільки кардинальною та виключною. У класичні століття Греції все життя організовувалося довкола ефеба, але разом із ним, і як урівноважуюча сила при ньому, був зрілий чоловік, який навчав і спрямовував його. Пара Сократ-Алкібіад дуже добре символізувала динамічне зрівняння молодості та зрілості від V століття до нашої ери до часів Александра. Молодий Алкібіад перемагає суспільство, але умовою його перемоги є служіння духу, уособленому в Сократі. Таким чином, витонченість і сила молоді покладені служінню чомусь поза ними, що служить їм нормою, повчанням і вуздечкою. Рим, натомість, віддавав перевагу старому перед молодим і підпорядковувався особі сенатора – батька родини. Проте, молодий “син” завжди діяв усупереч сенаторові у формі опозиції. Про цю двоїстість здатностей нагадували два імені, котрі ознаменували багатовікову боротьбу двох партій – патриціїв і пролетарів. Обидва означають “діти”, але перші – це діти батька-міщанина, одруженого згідно державного закону, і тому вони були спадкоємцями майна, у той час, як другі – це діти у плотському розумінні, вони не є дітьми “когось” визнаного, вони прості нащадки, а не спадкоємці, потомство. (Як бачимо, точний переклад слова патрицій буде “знатний” .)

Аби знайти ще одну, таку ж як наша, епоху молодості, потрібно повернутися до часу Відродження. Стрімко пробіжімо, читачу, низку європейських періодів. Романтизм, який з меншою чи більшою силою наситив усе XIX століття, на початку свого існування міг видатися часом молоді. У ньому, насправді, присутнє підбурення проти минулого і він був спробою утвердження тієї ж молоді. Революція перетворила попереднє покоління в чисту дошку й дозволила впродовж п’ятнадцяти років обіймати всі високі громадські посади молодим. Якобінець і генерал Бонапарт були хлопчиськами. Однак, той час подав приклад підробного тріумфу молоді, а романтизм іще проявить брак правдивості. Молодий революціонер – це всього-лиш виконавець старих ідей, виготовлених упродовж двох попередніх століть. Юнак утверджує не свою молодість, а отримані принципи. Найкращим уособленням цього був старий від народження Робесп’єр. Коли романтизм виступив проти XVIII століття, він зробив це для того, щоб повернутися до ще старішого минулого, то ж молодь, заглядаючи всередину себе, знаходила лише небажання жити. Це епоха blasés , самогубств, завчасно непридатного для руху та відчуття середовища. Юнак підробляє в собі старого, він віддає перевагу втомленим позам і поспішає покинути свою молодість. Усі покоління XIX століття прагнули стати зрілими швидше, ніж це було можливим, і відчували дивний сором щодо власної молодості. Порівняймо їх із сучасною молоддю – чоловіками й жінками, які прагнуть безмежно продовжити свою дитячість і прибирають її безповоротно.

Якщо зробимо крок назад, потрапимо в переважно vieillot XVIII століття, котре ненавидить будь-яку молодечу якість, проклинає почуття та пристрасть, пружне й оголене тіло. Це століття захоплення старцями, яке тремтить від кожного кроку Вольтера, живого трупа, що посувається, усміхаючись до самого себе посмішкою своїх незчисленних зморшок. Аби досягти крайності цього стилю життя, симулюється, ніби голова посипана снігом віку; припудрена перука покриває кожне молодече чоло – чоловіче чи жіноче – задля вигляду на шістдесят років.

Досягнувши в цьому уявному поверненні XVII століття, мусимо, наївно здивовані, запитати себе: куди поділася молодь? Чого вартує в цей час зовнішність сорока років? Одяг, звичаї та манери відповідають лише людям цього віку. Від часу Нінон цінується зрілість, а не розгублена юність. Переважає століття Декарта, одягненого, за іспанським взірцем, у чорне. Повсюдно шукається raison і він цікавить більше, ніж теологія – єзуїти проти янсенізму. Паскаль – геніальна дитина – був геніальним тому, що випереджав глибоку старість геометрів.

“El Sol”, 9 червня 1927 року

II

Кожна життєва постава є або поставою владарювання, або поставою покорення. Tertium non datur. Постава боротьби, котра, здається, розміщується між обома, належить, насправді, до одного чи іншого стилю. Наступальна війна надихається впевненістю в перемозі та передбачає владарювання. Захисна війна, зазвичай, використовує підступну тактику, тому що, на дні душі, нерішучий більше за себе самого цінить нападника. Саме ці причини визначають обидва стилі діяльності.

Холопська постава є такою, тому що істота не тяжіє сама над собою, вона не впевнена у власній вартості і, щомиті, живе, порівнюючи себе з іншими. Вона потребує інших для будь-чого; для самозаспокоєння вона потребує, якщо не прихильності та вибачення, то їхнього схвалення. Тому така постава завжди звернена до ближнього. Служити – це наповнювати наше життя діями, які є цінними лише тому, що інша істота їх схвалює або використовує. Вони щось значать, коли розглядаються з точки зору життя цієї іншої істоти, а не з нашого власного життя. Загалом, цьому й полягає покорення – жити задля іншого, а не для самого себе.

Стиль владарювання, навпаки, не передбачає перемоги. Тому він з’являється у чистішій, як ніколи, формі, в окремих випадках захисної війни, котра закінчуються цілковитою поразкою захисника. Прикладом цього є випадок Нумансії. Нумантійці володіли непорушною вірою в самих себе. Їхня тривала боротьба супроти Риму розпочалася з наступу. Вони зневажали ворога та, насправді, перемогли його один і другий раз. Коли, значно пізніше, зібравши і краще зорганізувавши свої переважаючі сили, Рим натиснув на Нумансію, вона перейшла до захисту, однак вона, власне, не захищалася, а, краще сказати, самозруйнувалася, самознищилася. Матеріальна перевага ворожої сили, стала причиною того, що народ переважаючого духу, віддав перевагу власному знищенню. Бо він умів жити тільки задля себе, а нова, запропонована долею, форма існування – холопство – була для нього неприйнятною, вона була запереченням самого життя, адже вона була смертю.

У попередніх поколіннях молодість жила цілковито захоплена зрілістю. Вона захоплювалася старшими, отримувала від них норми життя – мистецькі, наукові, політичні, звичаєві й устроєві – сподівалася їхнього схвалення, боялася їхнього гніву. Вона присвячувалася сама собі лише в тому, що є типовим для такого віку, підробним і стороннім. Об’єктивно, це проявлялося у факті, згідно якого суспільне життя організовувалося без врахування їхньої позиції. Звичаї, громадські задоволення підганялися під життя зрілих осіб, тож молодь мала задовольнятися недоїдками з їхнього столу, або ж віддаватися шаленим забавам. Навіть в одязі, вони були змушені уподібнюватися старцям – мода надихалася у відповідності до старших людей, дівчата снили миттю, коли вдягнуться “в довге”, тобто, коли переберуть одяг своїх матерів. Загалом, молодь жила залежною від зрілості.

Зміна, котра відбулася в цьому питанні, неймовірна. Сьогодні молодь видається беззаперечним володарем становища, а всі її рухи насичені пануванням. У її поставі найяскравіше проявляється, що вона жодним чином не переймається іншим віком. Сучасний юнак живе сьогодні своєю юністю з такою рішучістю та відвагою, з такою зневажливістю та безпечністю, що, здається, він живе лише нею. Він володіє нею абсолютно не турбуючись, що думає про неї зрілість; більше того, зрілість в його очах має вартість близьку до комічної.

Змінилися форми. Сьогодні зрілі чоловік і жінка живуть стривожено, з непевним враженням, що вони практично не мають права на існування. Вони помітили захоплення світу такою молодістю та починають прибирати покірну поставу щодо неї. Наразі, вони копіюють її в одязі. (Я багато разів стверджував, що мода – це не довільна справа, а явище історичної трансцендентності, послушне глибинним причинам. Наступний приклад надзвичайно очевидно висвітлює це твердження.)

Сучасна мода придумана для юних тіл, а становище батьків, які вважають себе зобов’язаними копіювати своїх дітей в одязі, є трагікомічним. Ми, вже перебуваючи на високій вершині життя, опинилися перед нечуваною необхідністю дещо відступити назад пройденою дорогою, ніби ми помилилися та змушені стати, поступово чи відразу, молодшими, ніж є. Не йдеться про симуляцію молодості, котра покинула нас, а лише про прийнятний спосіб об’єктивного життя, що стало молодіжним і змушує нас прийняти його. Як і у випадку з одягом, зі всім іншим відбувається те саме. Звичаї, задоволення, традиції, манери вкорочені до розміру ефебів.

Це явище є цікавим і жахливим, воно закликає до покірності й відданості, водночас творчій та ірраціональній, владі життя, яке я, пристрасно, відстоював упродовж усього мого життя. Зауважте, що в усій Європі громадське існування організоване таким чином, що жити в своє задоволення може лише молодь середнього класу. Старші й аристократи залишилися поза життєвим обігом. Це ознака, яка пов’язується з двома відмінними чинниками – молодь і маса – котрі переважають у динаміці цього часу. Устрій пересічного життя (наприклад, задоволення) покращився, а аристократія, натомість, не зуміла створити нових забавок, які б відрізняли її від маси. За нею залишається лише купівля найдорожчих речей, але, загалом, того ж типу, що їх використовують пересічні люди. Від 1800 року аристократія виявилася усунутою з політики, а від 1900 року – з громадського життя; а згідно історичного закону аристократія може бути усунутою лише у випадку попереднього неминучого виродження.

Однак, існує факт, який краще за інші підкреслює перемогу молоді та розкриває питання, наскільки глибоким є розлад цінностей в Європі. Я маю на увазі захоплення тілом. Коли згадується про молодь, то згадується, передусім, про тіло. Для цього є багато причин: по-перше, душа володіє значно тривалішою свіжістю, котра, інколи, облагороджує старість особи; по-друге, в період зрілості, душа є досконалішою, ніж за молодості; а, над усе, дух – розум і воля – є, безперечно, найсильнішим на самій вершині життя, а не на його висхідному етапі. Натомість, тіло розцвітає – akmé, як кажуть греки – у період молодості та, навпаки, безповоротно занепадає тоді, коли вона зникає. Тому, з вищої точки зору, ніж історичні коливання, чи, іншими словами, sub specie aeternitatis , виявляється беззаперечним, що молодість приносить більше задоволення, будучи побаченою, а зрілість – будучи вислуханою. Молода людина захоплює своєю зовнішністю, а зріла – внутрішністю.

Гаразд, сьогодні тіло направляє дух. Я не вірю, що в сучасному європейському житті є більш важливіша ознака. Може попередні покоління забагато схилялися перед культом духу і, за виключенням Англії, надто зневажали плоть. Було б корисно, аби людська істота отримала попередження та згадала, що є не лише душа, а й чарівний союз духу і тіла.

Тіло, саме по собі, – це дитячість. Захоплення, котре пробуджується сьогодні, заповнило континентальне життя інфантилізмом, послабило тиск розуму та волі, в якому виплелося XIX століття. (Тятива занадто натягнута, щоб досягти надто проблематичних цілей). Відпочиньмо трохи в тілі. Європа, коли бачить перед собою найстрашніші проблеми, вдається до відпочинку. Вона пропонує пружність м’язів оголеного тіла позаду м’яча, що, літаючи в повітрі та з повітрям всередині, відкрито оголошує про байдужість до будь-якої трансцендентності.

Німецькі студентські товариства швидко домоглися скорочення плану навчання в університетах. Їхня причина не була лицемірною, вони вимагали зменшити години навчання, тому що потребували їх для своїх ігор і розваг, аби “жити життя”.

Така пануюча постава, представлена сьогодні молоддю, здається мені чарівною. Приходить до голови лише одне мислиме застереження. Така повноцінна віддача цій миті, стане справедливою, тільки-но утвердиться право молоді на спротив старому холопству. Але, чи воно не є надмірним? Молодь – стадія життя – має право сама по собі, але в якості стадії, вона невпинно вдає перехідну природу. Закриваючись у собі, руйнуючи мости та спалюючи кораблі, що перевозять до наступних стадій, молодь, здається, відкрито закликає до бунту й сепаратизму від решти життя. Якщо юнак не повинен робити іншої справи, а лише готуватися до старості, є неправдою, також певною помилкою буде цілковите уникнення такої обережності. Це той випадок, коли життя, так само як молодість, об’єктивно потребують зрілості. Важливо організувати існування; наука, техніка, багатство, життєві знання, впорядкування – це вимоги, яким молодь може присвятитися та, з їхньою допомогою, розважитися. Теперішня, така славна молодь ризикує прийти до недієздатної зрілості. Сьогодні вона задовольняється процвітаючим неробством, яке для неї створили покоління без юності.

Моє захоплення молодіжною справою, яку прийняло життя, послаблюється лише перед одним страхом: що в сорок років будуть робити європейські футболісти? Тому що світ – це, насправді, м’яч, але в ньому є щось більше, ніж повітря.

“El Sol”, 19 червня 1927 року

Published on 24 March 2011