Віктор РАДІОНОВ

Ще раз про визвольну боротьбу, завойовників і ксенофобію

Задовго до появи на світ роману Василя Шкляра “Чорний Ворон” (“Залишенець”), коли ще тривала робота над твором, з’явилося передчуття, якесь внутрішнє переконання: це буде справжнє явище, небуденна річ.

Задовго до появи на світ роману Василя Шкляра “Чорний Ворон” (“Залишенець”), коли ще тривала робота над твором, з’явилося передчуття, якесь внутрішнє переконання: це буде справжнє явище, небуденна річ. Радий, що не помилився — художнє полотно вдалося на славу, породило цікавість, переполошило мало не пів-України і дуже швидко здобуло визнання. Пишуча братія закономірно назвала труд однією з найгучніших подій минулого року у своєму середовищі.

Воно й не дивно. Не побоюся заявити, що цю книжку українська патріотична громадськість чекала дуже давно. Адже йдеться в ній про одну з найбільш замовчуваних і сумних сторінок нашої минувшини — самовіддану й відчайдушну боротьбу новітніх українських гайдамаків проти московсько-більшовицьких загарбників. Найзапекліші продовжували воювати навіть тоді, коли вже не було й надії на визволення. І ми, нині в Україні сущі, не маємо права забувати про них. Берегти й шанувати імена завзятців — наш святий обов’язок.

Чи не першим після відновлення незалежності звернув увагу на цю, тоді ще не опрацьовану, ділянку тепер уже відомий громадський діяч, письменник, упорядник і видавець, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль. Саме він започаткував дослідження Національно-визвольних змагань українського народу в 1918—1920-х рр. під проводом отаманів. Чоловік зрушив цілі пласти, перетряс десятки заведених гнобителями карних справ, що припадали пилом у скарбівнях, розкопав там надзвичайно багато цікавого, притаєного. Пропустив усе це через себе — і сукупність свідчень і джерел вилилась у живописання. Невтомне перо породило силу-силенну праць, повернуло з небуття сотні життєписів людей чину. Саме Р. Коваль спонукав, заохотив і В. Шкляра долучитися, докласти руки до орання повстанської ниви. Тепер бачимо, яким дітищем останнього завершилося творче переосмислення оповідей та розвідок і втілення їх у художні образи.

Це цікавий предмет розмови, але заразом і душевна рана. Ті, хто живе долею Батьківщини, в кого вона — в самому серці, давно шукають відповіді на гострі питання: чому наша держава не відбулася на початку ХХ ст.? Чому її не вдалося відстояти? Відразу з пам’яті виринає помисел Наполеона Бонапарта: “Країна, яку захищає народ, непереможна”. Гірка правда, ніби докір населенню, яке тоді так і не “перетопилося” (згідно з відомим висловом Євгена Коновальця) в націю. Згадаймо, яка переконаність осявала душу Миколи Міхновського: “Зовсім неможливо, щоб ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом!” Невже це тільки мрійництво чи світлі сподівання?

Тому новий твір В. Шкляра — ще й наука всім нам: хочемо мати свою державу, сильну, заможну, яка пробуджуватиме в душі гордість, що ми її громадяни, — берімо приклад з Чорного Ворона. Прагнемо бути непереможними — будьмо готові йти до кінця, будьмо готові віддати українській справі себе до останку. А якщо знадобиться, то й життя за Вітчизну, за її свободу. Інакше воно, те життя, нічого не варте, як і наділений ним, що нидіє в рабстві...

Звичайно ж, мистецтва викладу нашому повістяреві не позичати. Про це свідчили здобуті в попередні роки премії “Золоте перо” і “Коронація слова”. Тож усе вказувало на те, що так має бути й цього разу. Є визнання — має бути й ушанування. Праця закономірно чекала відзначення, а майстер пера — чергових лаврів.

І нагорода не забарилася, та ще й яка! 10 лютого поточного року принесло радісну звістку: В. Шкляру присудили Шевченківську премію з літератури! За “Чорного Ворона”! Справжній успіх!..

Враження, приємні почуття переповнювали. Проте водночас закрадалися сумніви: ні, цим усе аж ніяк не може закінчитися. Надто все добре, вельми все гладко, дуже все просто. Як-не-як, а таки добре пам’ятаєш, хто в нас нині владарює. Наївно було б сподіватися, що нащадки заброд-поневолювачів та їхніх посіпак, усі ті, хто ненавидить українських повстанців, котрі воювали проти московських займанців у 1940—1950-х, раптом запалають любов’ю до борців, які вийшли на кривавий бій з московсько-більшовицькими полчищами в 1918—1920-х.

І подумалося: як самого письменника, так і його твір ще чекають неабиякі випробування. Я знову не помилився. Тепер уже — на жаль.

Налетіло вороння на “Чорного Ворона”! І здійняло бучу. Відразу розпочалось і цькування — немов за помахом чиєїсь руки. Хоча чому “немов”? Видно було неозброєним оком: діють узгоджено. І “кар”, і “гав” — наче з одного рота. Чорного, як той-таки ворон.

Роман, бачте, став “творчою енциклопедією русофобії та антисемітизму”, книжка “принижує росіян і євреїв”, дає “зневажливі характеристики росіянам і євреям”. “Неполіткоректно через сторінку вживати слова “москаль”, “кацап” і “жид”. Одне слово, суцільна ксенофобія.

Прикметно, що раніше держиморди як царських, так і радянських часів саме ці мовні одиниці вимазували чи в інший спосіб вилучали з творів українських письменників (зокрема з “Кобзаря” Тараса Шевченка). Як бачимо, відтоді в цьому питанні нічого не змінилося. Ніби й незалежність проголошено, а поневолення (тільки вже на новому рівні), нав’язування чужого бачення збереглися. І гнобителі аж скриплять зубами, коли причешеш їх проти шерсті.

Зчинили галас: “Україну може бути втягнуто в міжнародний скандал”; “Від нас відвернеться вся Європа”. Окремі україноненависники та їхні підголоски почали навіть битись об заклад: викреслить влада твір зі списку нагороджених чи ні?

А одна недоторканна й водночас осоружна особа, що представляє Партію регіонів, закликала своїх зверхників ужити заходів: “Усіх членів Шевченківського комітету невідкладно відправити у відставку. Люди з такою позицією не мають права ухвалювати рішення від імені країни”. Видно, пані вже уявляє себе великим цабе, схоже, почувається мало не виразником волі народу. Рідкісна удача — стільки скалок удалося знайти їй у чужих очах, стільки різного непристойного узріти. А ось власного убозтва помітити так і не спромоглася.

Це ж чи то якийсь оксюморон, чи то прикре непорозуміння — “державна людина, яка не володіє мовою цієї держави”, “народний повпред, який не знає мови народу”. Живе втілення безглуздя, горечко та й тільки! А туди ж — береться судити, хто і на що наділений правом, силкується визначати, чи має річ художню цінність.

Чого варті розбалакування ось такої цяці, яка навіть не спроможна висловити думку мовою, якою написаний твір? Та нічого. Повчань кульгавого про те, як слід танцювати, не слухають. Розмірковування сліпого про правильне поєднання барв просто смішні. До думок глухого про ознаки милозвучності не прислухаються. Тому шановному панові Василю щира порада: не слід глибоко брати до серця все сказане пішаками, шістками й недоріками. На голобельщину нікчем не зважають.

А тепер стосовно так званої ксенофобії з-під пера В. Шкляра. Що означає це слово? Неприязнь до чужинців, нетерпимість або огида до них. Гаразд, а що в зазначеному явищі дивного й поганого, якщо ті чужинці — завойовники? Може, ми повинні лащитися до них? Часом, не ксенофілія — те, що нам потрібно? Та любов до покорителів, до катів — це ж суцільне збочення, це ж різновид мазохізму!

Хай гніваються, репетують, тупотять ногами, але якщо комуна в Україні справді була “жидо-московська”, якщо народні месники дійсно так її називали, то що тут удієш? Це ж правда життя, а проти неї, як відомо, не попреш.

Не українці знищили державність російського та єврейського народів. Навпаки, росіяни, євреї та на той час їхні підпомагачі — китайці й латиші — потопили в крові самостійність України на початку ХХ ст., на багнетах принесли нам ту саму криваву комуну. А потім та комуна тричі пройшлася по нашій землі Голодомором. І знову як росіян, так і євреїв пальці знать.

Усе це дуже неприглядні справи, надзвичайно ганебні дійства. Тому не росіянам і євреям обурюватися. Тут доцільне каяття.

Відкидаю закиди на зразок: “На нас можуть образитися”. А хто, власне, повинен образитися? Як відомо, шапка горить на злодієві, тобто на тому, хто все написане приймає на свій рахунок. Чиї батьки, діди й прадіди нищили нашу незалежність, кому й сьогодні вона поперек горла — тих і трясе від люті. Хто там закликає до терпимості? Безмовно терплять лише раби! Якщо навіть словом боїшся зачепити ворога — ти не боєць, тобі не місце на ратному полі.

Деякі марнодуми до недоліків “Чорного Ворона” поспішили віднести “надмірну карикатурність образів ворога”. Рішуче не погоджуюсь. Загарбник завжди мерзенний. Особливо — в очах поневолюваного народу. Ненависть до завойовника, вбивці — щире, природне почуття. Безглуздо гамувати його в собі.

Звернемо увагу на твори радянських часів. Коли в романі Олександра Фадєєва “Молода гвардія” високий німецький чин “худий, як глист”, то це не ксенофобія, а вияв благородної зневаги до окупанта. Коли цей гітлерівець у помешканні “гучно випускав погані гази з кишечника”, то це висміювання напасника, показ його гнилого нутра (в прямому й переносному значенні цих слів). Чому ж тоді, коли у творі В. Шкляра в блуд упадає єврейка, то це “приниження” чи “зневажання” євреїв? Чому й тут не маємо справу з художнім прийомом?

І Василя Яна (справжнє прізвище — Янчевецький) ніхто не звинувачував у нав’язливій ненависті до чужаків, хоча він у романі “Батий” змалював монголо-татар як “дикунів у закоптілих овчинах”, які постійно “голосно й брутально лаються”, завжди “напівп’яні”, до того ж “кривоногі”, “приземкуваті”, “з вузькими, скошеними очима”. Чому ж тоді ксенофобія раптом з’являється, коли В. Шкляр зображує “кацап’юг”, які налітали з “матючнею”, “дрібними, кривоногими, але дуже мордатими, з пласкими, налитими кров’ю мармизами”?

В. Ян писав, що “татари різали всіх без милості”, “накидалися” на угро-фінських жінок (яких оповідач, дотримуючись московських великодержавницьких підходів, називає “русскими”), “а наситившись, відрізали їм груди, розпорювали животи”. І ніхто йому не дорікав, що це розпалювання міжнаціональної ворожнечі, всі були впевнені: так воно й було. Але так само було і в Україні в 1918—1920-х роках. Якраз так діяли нащадки Золотої Орди.

Не ми прийшли в Росію з москвофобією, а в Ізраїль — з антисемітизмом. Навпаки, це їхні представники забрели до нас. Окремі роз’їлися на нашому хлібі й обросли щетиною україножерства. Тому в даному разі доречніше говорити про кіріофобію, тобто ненависть гостей до господарів. Ім’я одного такого урядовця-україноненависника — в усіх на вустах. Та ні пари з вуст від тих, хто звів цього мерзотника на високу посаду, від кого залежить, чи вершитиме паскудник і надалі свої чорні справи.

Безперечно, так бути не повинно. Тому й з’явилося прохання лауреата “про перенесення нагородження Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника”.

Влада вдала, що не помітила звернення, а натомість тишком-нишком прибрала прізвище В. Шкляра з переліку нагороджених. Дехто думає, що на цьому питання вичерпано. Однак я впевнений: на цьому розвиток подій знову не завершиться.

І насамкінець хотів би сказати не тільки від себе: ми, читачі, любили В. Шкляра й любимо, захоплювалися його доробком і захоплюватимемося, шанували, а тепер ще дужче шануватимемо. Чекаємо його нових творів про визвольну боротьбу українського народу.

Published on 24 March 2011