Василь Горбачук, професор Слов’янського педуніверситету

Хто на кого, а Вітренко на УПА

Спостерігаючи деякі факти й події в сучасному громадсько-політичному житті, не можна не помітити глибоко хворобливих симптомів у нашому суспільстві. В цьому контексті помітною є істерична діяльність горезвісної Наталії Вітренко.

Спостерігаючи деякі факти й події в сучасному громадсько-політичному житті, не можна не помітити глибоко хворобливих симптомів у нашому суспільстві. В цьому контексті помітною є істерична діяльність горезвісної Наталії Вітренко.

Переглядаю одне із останніх чисел газети «Досвітні огні» (№8 за 2011 р.). Видно, гірко розчарувались вітренківці в Януковичеві, якого на виборах підтримували, майже вся газетна площа (за двома винятками) заповнена інвективами проти нього та його уряду. Звертає на себе увагу стаття «Великі й знамениті люди – Леся Українка та Наталія Вітренко» (с. 6). Так оригінально вшановано 140-річчя від дня народження знаменитої поетеси, великої дочки українського народу, пришпиленням до неї українофоба, що страждає манією величності.

На всьому розвороті цієї газети (с. 4-5) надрукований текст доповіді, з якою (цитую преамбулу) «25-26 лютого 2011 року на міжнародній конференції в Республіці Білорусь виступила Голова ПСПУ, доктор економічних наук, академік, професор Наталія Михайлівна Вітренко… Найдосвідченіший політик і відомий учений-економіст… розкрила жахливі плани… злочинців-колабораціоністів з ОУН-УПА… державною ідеологією сучасної влади на чолі з Віктором Януковичем стає націонал-фашизм».

Уже цей вступ свідчить, у якому напрямку попливе словоблуддя цієї невідомо за що декорованої такими високими званнями особи. Для ілюстрації процитуємо фрагмент із доповіді: «Злісно обпльовується подвиг нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни. Безумовно, цьому сприяють укази Ющенка про визнання нацистських помічників Бандери і Шухевича Героями України, про обов’язок ушановувати… ОУН-УПА (а, отже, й дивізії СС «Галичина», батальйонів «Нахтігаль», «Роланд», 118-го, 201-го та інших поліцейських батальйонів), як борців за незалежність України. Мені соромно перед присутніми тут білорусами (адже вояки ОУН у складі 118-го поліцейського батальйону разом з німецькими нацистами спалили Хатинь)».

Вітренко дуже часто б’є в серце слухачів і читачів Хатинню, гнівно звинувачуючи в цій та інших подібних трагедіях українських націоналістів (останнім часом уже без епітета «буржуазних»). Так, у виступі на ініційованому нею «суді» проти відомого указу В. Ющенка лідерка ПСПУ, не моргнувши оком, посилаючись на видану в 2009 році Міністерством юстиції, Національним архівом і Центральним архівом КДБ Республіки Білорусь книгу «Хатынь. Трагедия и память», стверджує, що тут «на підставі архівних матеріалів описані злодіяння 118-го поліцейського батальйону карателів, які знищили Хатинь та інші села Білорусі. Зрозуміло, що ці гітлерівські поплічники, які звірствували в Білорусі, жодним чином не є борцями за незалежність України. У цій книзі дані матеріали допитів Стопченка, Майданова, Шинкевича, Кнапа, Петричука та інших свідків злочинів бандерівців» (див. «Досвітні огні», 2010, №39).

Лише на прикладі процитованих вище пасажів виникає підозра, чи не за подібні технологічні досягнення по виготовленню цілеспрямованої отруйної дезінформації Н. Вітренко здобула такі високі ступені та звання.

Є речі, поняття, події, які стали знаковими втіленнями зла, трагедій, характерних для нашої епохи. Так, 22 березня 1943 р. була вчинена жорстока розправа фашистів над неповинними жителями села Хатинь. Тут зараз функціонує меморіальний комплекс, який не залишає байдужим жодного відвідувача, став усесвітньо відомим символом жорстокості карателів і страдництва народу. Для білорусів це особливо болісна рана, оскільки вони понесли у війні незмірно великі втрати (чверть нації). І ось Н. Вітренко полюбляє, не відчуваючи ніяких докорів сумління, використовувати трагедію в своїх спекулятивних цілях, у намаганні посіяти й виростити гнів в суспільстві. Для цього «лідерка» вдається до пересмикування, змішування правди з неправдою, цинічних вигадок, надіючись, що непоінформовані споживачі це проковтнуть.

Названий доповідачкою збірник документів («Хатынь. Трагедия и память») виданий мізерним тиражем (усього 50 прим.), отже, є недоступним для широкого кола читачів, можна не боятись, що хтось виявить спотворення в описі фактів, а то й відверті вигадки. А посилання на цю книгу документів звучить вагомо, здатне спантеличити читача або слухача.

Заглянемо в це справді цікаве, інформативне, здійснене на високому науковому рівні видання. Тут уміщені документи радянських партизанів (звіти, матеріали нарад, обговорення трагедії), «документы палачей», документи Надзвичайної державної комісії СРСР, розповіді свідків, протоколи допитів виявлених і впійманих учасників каральної акції, заходи по вшануванню пам’яті загиблих. Книга супроводжується солідним науковим апаратом, куди входять коментарі, іменний покажчик, список скорочень, перелік документів, ілюстрації. Отже, повторюю, це справді авторитетна, варта довіри публікація.

Але як достовірними, доведеними слідством фактами шмуглює Вітренко! Ось, приміром, вона наводить прізвища допитуваних злочинців, кваліфікуючи їх «свідками злочинів бандерівців». І прізвища в більшості нібито українські – це й додатковий підступний натяк! Насправді в протоколах допитів та інших матеріалах фігурують не тільки з вигляду українські, але й частіше російські прізвища – Поляков, Філіппов, Суботін, Сурков, Іванов, Гудков, Макєєв, і под., а також Хачатурян, Абдуллаєв, Бескандеров (командир поліцейського підрозділу) та ін. У каральній акції, яку здійснював 118-й батальйон, брали участь також і білоруські поліцейські, які в складних умовах оперативно налагодили зв’язок і викликали на екстрену підмогу інших карателів. А ще варто додати сюди і білоруську есесівську роту під командуванням Барчика, яка брала участь в операції. І все це (німці, росіяни, українці, білоруси та ін.) були, як стверджує доктор, академік et cetera, борці за незалежність України, злочинці-бандерівці?!

Правда, за прізвищами важко встановити національність фігурантів злочину, наприклад, Лєщенко, Лозинський, Співак, Герман, Пасєчнік, Шнайдер і под. можуть належати представникам різних національностей. У цьому до певної міри може допомогти вказівка на місце проведення допиту оскарженого: Стопченко (Мінськ), Кнап (Гродно), Петричук (Гродно), Думич (Білосток, Польща) і под. Але тут про національність чи варто взагалі міркувати? В протоколі допиту Думича є таке цікаве зізнання: в обох батальйонах командирами були німці, а «остальные составляли сбор разных национальностей». Отже, обидва каральні батальйони – інтернаціональні.

Професорка полюбляє згадувати лише 118-й поліційний батальйон. Чому йому надається перевага, коли більше відзначився «батальйон Дірлевангера» який прославився своєю жорстокістю в різних областях Білорусі? І в цьому теж проявляється українофобське нутро «лідерки»: ця військова одиниця, якою командував кримінальник Оскар Дірленвангер, була перекинута в лютому 1942 р. з Польщі в Білорусь і тут доукомплектована з числа місцевого населення та військовополонених (у ній були дві російські роти і рота Барчика).

118-й поліцейський охоронний батальйон, яким командував майор Еріх Кернер, був сформований, як зазначається в коментарях до книги, у Києві з військовополонених та мобілізованої сільської молоді, тобто гіпотетично міг складатися переважно з українців. Тому кого тільки сюди українофоби не тулили – і «Нахтігаль» Романа Шухевича, і Буковинський курінь, і ОУН. Скільки разів у промосковських ЗМІ істерично стверджувалось, що 118-м батальйоном командував Р. Шухевич, за успіхи в каральних операціях навіть отримав нагороду з рук самого Гітлера. У книзі ж «Хатынь. Трагедия и память» ні в слідчих документах, німецьких та партизанських звітах, ні в коментарях чи іменному покажчику, ніде не фігурують ні «Нахтігаль», ні Шухевич, ні буковинці, ні ОУН та УПА. Тому дивуєшся, на що тільки здатна божевільна лють українофобів.

Published on 17 March 2011