Д-р Дмитро Донцов, «Шлях Перемоги» № 3, 14 березня 1954 р.

APRES NOUS LE DELUGE..."*)

Чому переговори з Москвою є неплідні?

Чому переговори з Москвою є неплідні?

Відповідь на це питання подав — стисло й зрозуміло — по Берлінській конференції державний секретар Даллес. Він вказав в головному, що основне потягнення росіян ніколи не полягає в тому, щоб відступитись хоча б на один фут на будь-якому місці, на якому їм удалось установитись.

Той самий імпас, за тих самих причин, виявився в переговорах стосовно до мирної умови з Німеччиною. На той самий імпас західні потуги натраплятимуть на кожній наступній конференції з Росією.

Історія 20-го, а рівно ж і 19-го сторіч доводить достойною мірою, що кожного разу, коли Росія на будь-якому конгресі чи то конференції згоджувалась поступитись чимсь із своєї награбованої здобичі, — це траплялось або після її воєнної поразки, або під загрозою мілітарної розправи. Ніколи інакше!

Сам лише ультиматум Німеччини на мирній конференції в Бересті 1918 р. змусив Леніна й Троцького зректись їхніх «прав» на Прибалтику, Польщу та Україну. Сама лише реклямація власних національних прав з боку Польщі, Фінляндії і України (1917 р.) та готовість цих країн добитися, в разі потреби, шанування їхніх національних потягнень збройною силою — змусила уряд Керенського до поступок.

Лише наявність британських ескадр у Мармуровому морі та енергійне застереження з боку британського міністерства закордонних справ змусили Росію, за російсько-турецької війни 1877-78 р. та на Берлінському конгресі відступитись мимоволі від її проектів стосовно до балканських країн та Дарданельської протоки.

Сама лише поразка Росії в Кримській війні 1855 р. змусила її зректись її претенсій на т. зв. Придунайські князівства (Молдавія та Валахія).

Лише подолавши Росію у війні, Японія спромоглась — на мировій конференції в Портсмуті викинути Росію з Кореї та Манджурії.

Інших метод немає і ніколи не було, щоб змусити московського всесвітнього гангстера повернути те, що він награбував був.

Такі є факти. Ці факти є потверджені історією, а рівно ж і подіями після 1945 р. та дещо спізненою заявою державного секретара США Даллеса, — то ж було б цікаво одержати від мужів, в чиїх руках лежить доля Заходу, відповідь на такі запитання:

1. Якщо зазначені вище факти вже були відомі західнім трансаґентам у Тегерані, Ялті та Потсдамі, то чому вони відкрили Росії широкі двері до Європи та Азії?

2. А якщо ті факти усвідомлено лише так пізно натепер, — то в який спосіб провідники Заходу сподіваються відтиснути Росію назад поза Вислу й Дністер?

3. А якщо натепер Захід намагається скласти з Росією угоду, залишивши цій останній усі завойовані нею терени, — то чи при цьому береться до уваги, що така потужна Росія автоматично розчавить Европу за покоління наших дітей? Чи це не значить — «aprеs nous le deluge» (після нас потоп»)? Провідники сьогоднішнього Заходу не мають права затаювати перед своїми народами ясну відповідь на ті запити.

Published on 2 March 2011