Андронік КАРМЕЛЮК

Зміна варти серед істориків

Хто постійно стежить за новинами у науково-дослідному та суспільно-політичному процесах, які проявляються у функціонуванні української історії як науки , освітнього предмету чи об’єкту публічної політики, той мусить ствердити, що за останні роки появилис

Думки не тільки з приводу, а й для приводу

Хто постійно стежить за новинами у науково-дослідному та суспільно-політичному процесах, які проявляються у функціонуванні української історії як науки , освітнього предмету чи об’єкту публічної політики, той мусить ствердити, що за останні роки появилися істотні зміни та й певний прогрес. Спостерігаємо не тільки зміну ставлення до цього важливого предмету з боку вчених і самого суспільства, а й появу на публічній сцені нових дослідників-істориків з молодшого покоління. Адже історики совєтської школи або не знають справжньої історії, або бояться її і дуже часто через це відмовляють студентів досліджувати її. Тому зміна варти істориків - вельми відрадне явище. Разом із цим, ґрунтовні та документовані дослідження поступово витісняють пропагандистські писання, які ще іноді з’являються в руслі фабрикацій типу “посту ім. Галана» або інших ідеологізованих тенденцій, які мають некоректну звичку українським націоналістам чіпляти різноманітні ярлики.

Коли старші віком та консервативні за своєю формацією історики майже повністю вичерпали себе (наприклад, із відходом М.Брайчевського та авторитетного патріарха української історичної науки проф. Ярослава Дашкевича закрилася певна історіографічна епоха), то їхні безпосередні учні з середнього покоління, що сформувалися ще в совєтській трясовині, давно і впевнено визначилися по певній стороні й зайняли свою специфічну нішу: їх характеризує переважно чисто формалістська, точніше – ліберальна ідеологія, або ще точніше – суто анаціональна постава. В переважній більшості постава істориків середнього віку життя і дослідження зводиться до такого явища, що його відомий філософ і письменник Померанцев влучно охарактеризував як «історичний ексгібіціонізм», що служить маскарадом їхньої позиції перед читацькою публікою.

Одною з показових ознак згаданої позиції, наприклад, є вперте й ідеологічно обумовлене наклеювання терміну «фашизм» на означення націоналізму… А це - наслідок глибокої деформації менталітету, до чого призвів соціалізм большевицького зразка, плоди якого сьогодні пожинаємо, на жаль, теж серед істориків або, точніше, серед більшості публіцистів від історії. Таке неадекватне означення з’являється майже автоматично, безкритично. Зразки таких авторів знайдете по достатку у збірнику статей «Страсті за Бандерою», які переважно не мають нічого спільного з дослідженням історичних фактів та документів. Декого з цих «авторів від історії» можна зачисляти до категорії т.зв. пустобрехів, які потраплять оголошену тему не досліджувати, а заховати її в гущі різних словесних теоретизувань, не кажучи нічого по суті обраної теми. Цим, як воно не прикро, займаються іноді й серйозні представники історичного фаху.

Є ще група закордонних істориків, українців та чужинців, які займаються вивченням історичних явищ, я б сказав, різних часів на території Україні. До цих протилюдських явищ належить не на останньому місці історія нищення нацистами жидівського населення на українських теренах, а також участь жидів у визвольних змаганнях, історія рятування і переховування жидів українцями за нацистської окупації, українсько-жидівська солідарність у русі Опору совєтському тоталітаризму та сталінсько-брежнєвському Гулагу тощо. Дехто з дослідників цієї групи залишається, на шкоду історичній правді, в ментальному полоні численних совєтських ідеологічних стереотипів.

Саме покоління таких авторів ми мали на увазі, коли писали статтю «Бандера - каталізатор історії» («ШП» з 9.2.2011). У ній ми їх порівнювали до образу птахів-папороті, які хочуть, але не вміють літати. В названій статті цитата була неточна, бо взята з пам’яті, тому хочемо її навести з оригіналу вірша, якого передруковано в новій поетичній книжці Ліни Костенко “Річка Геракліта»: «Птиці зелені/ у пізню пору/ спати злетілись/ на свіжий поруб…/ Та на зорі / в золотаву пору/ птиці зелені/ рвунолись вгору./ Тільки злетіть/ не змогли, не зуміли: / тісно було,/ переплутались крила.»

Упорядник названої книжки віршів Л.Костенко, її дочка Оксана Пахльовська, немовби відчуваючи напругу і недружнє ставлення істориків-середняків до молодих дослідників нашої історії, зокрема, періодів національно-визвольних змагань, формулює мудре й узагальнене ствердження: «Українці віками перепливають історію зі зв’язаними руками й ногами. Але важливо, щоб ми її переплили й сьогодні». Дехто й далі намагається зв’язати увагу і зусилля молодих українських істориків стереотипами та ярликами, замість того щоб розв’язати їм руки, підтримати їхній критичний смисл та бажання братися за непопулярні теми з національної історії. Попри все, молоді історики таки перепливають історію України вільно й розкуто, одним словом – суверенно.

Громадська підтримка історичної науки

Нова генерація молодих істориків потребує нашої підтримки: держава, що перебуває в полоні «біло-голубих», їх не підтримає й не заохочує, навпаки; та й історики-середняки всіляко намагаються їх ідеологічно затаврувати. На жаль, між істориками немає необхідного діалогу, а існує якесь нездорове конкурентне ревнування. Найм’якший закид на адресу молодих істориків звучить у полемічнім формулюванні про нібито їхню «заполітизованість»… Коли нація після довгих віків поневолення та героїчних періодів визвольних змагань стала на шлях неминучого націє- і державотворення, то тут без політики, ясна річ, ніяк не обійтися. Політика, як усяка людська діяльність, не конче є виключно брудною, а може бути й шляхетною, суспільно корисною діяльністю, тому вона повинна бути моральною.

Саме для того, щоб протистояти ідеологічній кон’юнктурі теперішнього часу, у Львові було створено «Центр дослідження визвольного руху». Патронат над цим науковим центром із самого початку погодилися брати проф. Я.Дашкевич, проф. В.Стойко та проф. В.Косик. Центр зберігає свій громадський характер, а наукову працю виконує при співпраці з Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича НАН. Центр ДВР комплектує в себе якомога повніший архів документів визвольного руху, що складається з оригіналів та оцифрованих документів, а також створює у себе спеціалізовану бібліотеку. Останнім часом Центр збагатився Реставраційною лабораторією і придбав т.зв. вакуумний стіл для відновлення і лікування численних документів підпілля, які роками зберігалися у землі і зазнали пошкодження.

Із січня цього року львівський ЦДВР поширює географію своєї праці: йому передано наукову опіку над збіркою документів ОУН, які перевезені з різних місць діаспори та відтепер зберігатимуться в Лондоні. Таким чином створюється унікальна й оригінальна документальна база, яка дає молодим історикам можливість об’єктивно, правдиво та якісно досліджувати визвольні змагання ОУН-УПА-УГВР в середині минулого століття. Цей сукупний збір оригінальних документів ОУН-УПА у Львові та Лондоні слід доповнити ще великим масивом т.зв. конфіскатів, які совєтські окупаційні органи привласнили при затриманні підпільників ОУН та ліквідації їхніх осередків дії. «Конфіскати» нині зберігаються як окремий фонд, що охоплює понад 100 томів в архівах СБУ в Києві. Крім того, архів ЦДВР у Львові поповнюється копіями документів з архівних фондів про ОУН у Празі та Польщі, а також із приватних колекцій.

Згуртовані навколо Центру ДВР молоді історики проводять не тільки пошукові й дослідницькі роботи, вони дають фахову консультацію, публікують наукові збірники «Український визвольний рух» (днями вже вийшов 14-тий том). Львівські дослідники підготували унікальну фотовиставку до річниці УПА «Історія нескорених», яка побувала по всіх областях України та за межами нашої держави. Під аналогічною назвою «УПА. Історія нескорених» Центр видав перше документоване й багатоілюстроване науково-популярне видання про визвольну боротьбу ОУН-УПА, яке було по кілька разів перевидано. Нині буде некоректно казати, що про діяльність ОУН та УПА, про її видатних провідників і командирів знають тільки в західних областях України. Про неї знають у світі та по всій Україні, про що свідчать численні документи про існування мережі українських націоналістів по всій території нашої держави, в тому й на Сході та Півдні нашої держави, що їх виявили і далі виявляють історики ЦДВР.

Ще один напрямок діяльності ЦДВР це - участь у громадській ініціативі львів’ян із створення Меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Цей проект створювався зусиллями істориків та патріотичної громадськості Львова. Нині керівники музею-меморіалу у Львові зазнають утисків з боку влади «регіоналів». Голосним відлунням по всьому світу відізвалася подія свавільного затримання директора музею «Тюрми на Лонцького» Руслана Забілого. Днями його знову протягом 5 годин допитував слідчий СБУ, так і не пояснюючи, в чому «склад злочину» українських істориків і хранителів національної пам’яті?

У світлі антиукраїнського наступу гуманітарної політики влади Януковича-Азарова-Табачника та «урядової кастрації» Українського інституту національної пам’яті, єдино громадські структури залишаються тими світлими стовпами історичної правди на спустошеному гуманітарному просторі постколоніальної України. О них належать, зокрема, ЦДВР, меморіал «Тюрма на Лонцького», Інститут історії Церкви УГКЦ в УКУ – всі у Львові, і теж київський осередок «Меморіалу ім..В.Стуса», який нещодавно - після титанічної праці над документами в архівних сховищах – створив досі унікальну виставку «Народна війна 1917-1932» (www.narodnaviyna.org.ua). Усі вони постали з ініціативи патріотів і розвиваються за широкої підтримки національно свідомої громади.

Всеукраїнський з’їзд істориків

Нам здається, що назріла пора скликати всеукраїнський з’їзд істориків, щось на зразок Historikertag - збір німецьких істориків у післявоєнні роки. Тоді коли перед німцями стояла гостра й болюча проблема подолання свого нацистського минулого, то перед українцями нині стоїть завдання переосмислити ціле бурхливе ХХ століття. Протягом останнього століття ми пережили Національну революцію і перші Визвольні змагання, перенесли російсько-совєтську й польську та інші окупації, брали участь у Другій світовій війні та організували другі Визвольні змагання з участю ОУН та УПА, відчули на собі антилюдські жахи 70 років совєтської окупаційної адміністрації, та, зрештою, маємо за собою вже й 20 років існування незалежної держави України.

Усі ці історичні процеси й етапи вимагають кожен свого специфічного обговорення та узагальнення, та розумної інтеграції в єдиний потік нашої історії державницького спрямування. Назріла потреба розпочати розмову про створення, на основі численних детальних монографічних досліджень, одного великого, епічного полотна та єдиного державницького потоку національної історії України. І водночас існує нагальна потреба відновити перервану дискусію про вимоги й продуктивні напрямки сучасної історіографії. Невже лише табачникам треба залишати право бути «альфою й омегою» у сфері історичної освіти та просвіти в Україні?

На майбутньому з’їзді українських істориків має бути представлений реальний стан знань і досліджень усіх інших періодів історії України: доісторичний період з протиукраїнською Державою Антів, Київська Русь і Галицько-Волинська держава, включно з українською візантологією, яку слід конче відродити разом із рідною медієвістикою; відтак ідуть - епоха Козаччини та Новітні часи, в яких ми є свідками переродження українців з етнографічної маси на українську державну націю, цей період тривав від Весни народів в Європі 1848 року аж до проголошення Незалежності України у серпні 1991 року.

Така неординарна подія загальноукраїнського масштабу, як з’їзд істориків, була б доброю нагодою, щоб поглянути в глибину та в ширину нашого минулого, враховуючи відповідні історичні контексти національних держав в Європі, зокрема в центральній її частині. Таке надзавдання хочемо ставити перед педагогічною, дослідницькою та неакадемічною громадою істориків, професійних і любителів минулого. Ми впевнені, що це завдання всім нам під силу. Воно допоможе нам зміцнити історичну й культурну ідентичність українців, створити міцну основу для новітньої самосвідомості на порозі ХХІ століття. Результати такого з’їзду незаперечно сприятимуть утвердженню територіальної єдності нашої молодої держави.

Один обдарований учитель давав своїм учням на дорогу в доросле та професійне життя таку корисну пораду: він рекомендував кожного року прочитати нову книжку з історії, написану якимсь іншим автором. Але для цього повинні появлятися кожного року численні нові й цікаві підручники, нариси та історичні дослідження. І бажано - від авторів з різних поколінь.

Published on 28 February 2011