Юлій Хвещук, Львівське регіональне відділення Інституту національного державознавства

Про Лівію, нафту тощо..

Хвиля масових протестів, що котиться від початку 2011 року арабським світом й охоплює все більшу кількість країн, стала цілковитою несподіванкою для більшості політиків та політологів, і невичерпним полем праці для журналістів.

Хвиля масових протестів, що котиться від початку 2011 року арабським світом й охоплює все більшу кількість країн, стала цілковитою несподіванкою для більшості політиків та політологів, і невичерпним полем праці для журналістів. Революція в Тунісі в української громадськості викликала переважно звичайний інтерес. Події в Єгипті стали неприємними вже як для українських туристичних операторів, так і для тих наших співгромадян, котрі планували вперше чи вкотре помилуватися пірамідами та верблюдами. Тепер одні зазнають збитків, а інші мусять розширювати свої знання теплих закордонних курортів. Інша справа – Лівія. Тут вже питання не курортів – нафти. А в Україні, як відомо, коливання курсу монгольського тугрика стосовно турецької ліри одразу змушує пані Марійку на базарі підвищувати ціну на картоплю. Глобалізм.

Отож, варто придивитися, що є, і порозмірковувати про те, що буде.

Основні потоки нафти ідуть з Близького Сходу в Японію та США, з країн Латинської Америки - в США, з Південно-Східної Азії - в Японію. А з Африки - в Європу. Лівія, яка входить в ОПЕК, займає 17-е місце з видобутку нафти в світі (майже 2% світового видобутку), 3-тє місце серед країн Африки і володіє найбільшими на континенті запасами нафти. У нафтовій галузі домінує державна National Oil Corporation, на яку, разом з дочірніми компаніями, припадає 50 відсотків видобутку. У Лівії працюють також декілька міжнародних нафтових компаній (Eni, Exxon Mobil, OMV, Shell, BP та інші). Понад 85 відсотків експорту нафти йде до Європи (близько 32% - до Італії, 14% - до Німеччини, 10% - до Франції), 10 відсотків – до Китаю, 5 відсотків – до США.

У результаті повстань видобуток скоротився вже, за різними даними, на 60-75%. Поставки нафти з лівійських портів припинені. З шести нафтових терміналів, п'ять знаходяться на сході країни, де розташована революційна столиця – місто Бенгазі.

Загалом Лівія видобуває недостатньо нафти, щоб суттєво зашкодити світовому ринку. Проте, якщо агресія іракської армії в Кувейт в 1991 році не викликала якихось серйозних біржових коливань (всі більш-менш спокійно очікували, коли США наведе лад в Перській затоці), то атака Нью-Йорку в 2001 році змусила брокерів та акціонерів серйозно спітніти. Тоді ситуація виглядала цілковито не прогнозованою.

Сьогодні теж саме. Так, Лівія, сама по собі – не велика проблема. Але вона, як й інші африканські експортери (Нігерія, Алжир) забезпечувала переважно Європу. А в Алжирі політична ситуація також повільно нагрівається, хоча й не настільки стрімко, як в сусідніх країнах. Хоча хто прогнозував такі стрімкі падіння десятилітніх режимів Бен Алі та Мубарака, а тепер і практичний крах „царства” Каддафі? Тому в Європі дестабілізація в Лівійській Арабській Джамахірії викликала значне занепокоєння.

Саудівська Аравія, на яку припадає 10% світового видобутку - єдиний виробник, здатний швидко підвищити видобуток у випадку перебоїв у постачанні ринку. Але це той же ж не прогнозований Близький Схід. Де вже охоплені заворушеннями ще й Ємен з Бахрейном. Тому ціна за барель (163,7 л) нафти впевнено перестрибнула позначку 120 доларів. Експерти прогнозують, що незабаром вона може сягнути рівня 142 долари – повторити рекорд трирічної давнини.

Король Саудівської Аравії Абдалла вирішив випередити можливі заворушення у власній країні, пообіцявши громадянам допомогу з власної кишені у розмірі 36 мільярдів доларів, різноманітні субсидії, списання заборгованостей. Кампанія спрямована переважно на шиїтське населення нафтоносних східних районів країни. Громадяни повинні усвідомити себе своєрідними акціонерами королівської сім’ї – їхній добробут залежить від стабільності в країні, від добробуту самого короля. Звичний метод подачок, але дуже коштовних, у східних традиціях.

Саудівська Аравія може достатньо легко компенсувати нестачі, спричинені подіями в Лівії, і стабілізувати ціни на нафту. Але, мабуть, не поспішатиме це робити. Адже треба повернути собі „королівську інвестицію”, треба ще витратитися на відновлення спокою „довкола” – в тому ж охопленому протестами Ємені. Тому, мабуть, доведеться пересічним споживачам нафтопродуктів заплатити за близькосхідну дестабілізацію.

Все це найменше тішить США. Зростання цін на нафту може знову штовхнути світову економіку в обійми кризи. Разом з американською. Якщо ціни на нафту будуть залишатися вищим рівня 100 доларів за барель протягом тривалого часу, це скоротить американський ВВП, оскільки підвищення цін на енергію означає зменшення споживання. Припиниться і так ледь жевріюче пожвавлення на ринку праці. І, головне, розвіються надії на повторне переобрання президентом в 2012 році.

Можливостей для стабілізації цін в Обами обмаль. Хоча США йдуть на другому місті в світі за видобутком нафти, та неподалік у списку – Росія, Мексика, Китай. На відміну від гігантської американської, свої економіки ці країни зможуть самотужки втримати власними енергоресурсами. Але не втратять шансу підзаробити на споживачах Старого та Нового світу. А ще поряд у списку - абсолютно недружні Іран з Венесуелою. Ахмаді-Неджад разом з Уго Чавесом за таких обставин теж і власні валютні ресурси поповнять, і соціальні проекти профінансують, укріпивши свої позиції серед незаможних громадян. І відчуватимуть себе впевненіше - спроби втрутитися у внутрішні справи їхніх країн тепер будуть гальмуватися острахом дестабілізувати ще одного великого нафтовидобувальника.

Росія також зацікавлена у зростанні цін. Міжнародні нафтові компанії, такі як BP і Exxon Mobil, що підписали з державною компанією „Роснефть” угоди стосовно розвитку шельфових родовищ в Арктиці і Чорному морі, побачать – зростання цін на нафту виправдовує їх інвестиції. Збільшення нафтового і газового експорту (адже Лівія, крім нафти, постачала в Європу ще й природний газ) дозволять Кремлю стабілізувати фінансове становище, позбутися дефіциту бюджету, подарувати громадянам чергові соціальні подачки (скромніші, аніж король Абдалла, адже для чого платити забагато, розбещувати?). Таким чином, Путін саме вчасно підготується до президентських виборів 2012 року. Профінансувавши їх, так би мовити, з кишені Обами (тобто, американських споживачів).

Отож, доки лівійці зводять задавнені порахунки з власним „батьком”, світові політики та економісти мають над чим задуматися.

А як складні лівійсько-нафто-міжнародні перипетії можуть відобразитися на становищі в Україні? Негативно. Не зважаючи на те, що наша країна не імпортує енергоресурси з Північної Африки. Тому що українські нафтотрейдери – це ті ж „пані Марійки” з базару, які блискуче обґрунтують зростання цін на пальне на АЗС відсутністю Каддафі в телеефірі і, відповідно, обвалом акцій „Жулянинафтобанку” на біржі „Дерибасівська”.

Проблема розвитку нафтової та нафтопереробної промисловості є вагомою серед спектру проблем в Україні, оскільки наша паливна промисловість є здебільшого неефективною, і не може повною мірою задовольнити внутрішній попит. Потреби України у нафті за рахунок власного видобутку забезпечуються, за різними підрахунками, на 12-18% (статистика – складна справа). У поставках на нафтопереробні заводи 85-90% становить імпорт російської та казахстанської нафти, які надходять у суміші як сорт URALS через територію Росії. Інші сорт нафти (казахстанська та азербайджанська) на НПЗ України не надходять з огляду на високу, порівняно з сортом URALS, ціну.

Тому знову доводиться повертатися до питання забезпечення енергетичної незалежності, як елемента національної безпеки. Знову пригадувати, що, окрім традиційних Росії та Казахстану, потенційними експортерами нафти можуть стати Азербайджан та Туркменістан. Що нафтовий термінал у порту Південний та нафтопровід Одеса-Броди створюють технічні можливості для імпорту нафти як каспійської, так і з країн Перської затоки.

А ще згадати, що за запасами нафти і газу Україна посідає четверте місце в Європі після Норвегії, Великобританії і Нідерландів. Тобто, потрібно взятися, нарешті, за розвиток власного нафтового комплексу. Реформувати систему видачі ліцензій на освоєння надр. Змінити систему оподаткування розвідки і добування нафти (і газу). Створити сприятливий податковий режим для модернізації НПЗ, залучення сучасних систем енергозбереження.

Потрібно і можна зробити багато. Але уявляється обличчя пересічного українського політика будь-яких партійних кольорів, котрий, сидячи у своєму „майбаху”, „бентлі” чи „мерседесі”, переймається проблемою ціни на пальне на АЗС... І якось сумнів закрадається у душу – невже його/її це справді хвилює? Один будує вертикаль влади, інша працює, решта теж важко трудяться в поті чола задля Неньки-України по Куршавелях і Мальдівах. А якщо ж і у них особисто виникнуть труднощі із заправлянням своїх автівок, то всі гуртом побіжать щонайближче – до Москви. Хто до Медведєва, хто – до Путіна, хто просто в „Роснефть”. А що робити звичайному українському громадянинові (електоратові, як вони про нас кажуть)? Слухати новини з Лівії і розмірковувати. Для початку.

Published on 28 February 2011