Євген Сверстюк, письменник, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка

Тихий подвижник

В книжковій серії «Озброєні честю» Волинське видавництво «Терен» видало спогади бандерівця, довголітнього політв’язня Степана Семенюка «…І гинули першими (нотатки волинського підпільника)».

В книжковій серії «Озброєні честю» Волинське видавництво «Терен» видало спогади бандерівця, довголітнього політв’язня Степана Семенюка «…І гинули першими (нотатки волинського підпільника)». Це вражаючі спогади про національно-визвольну боротьбу ОУН-УПА, про спротив комуністичному режиму в концтаборах і на засланні, про тяжке життя українців в еміграції… Пропонуємо увазі читачів передмову до книги.
Ред.

Перед нами - книжка волиняка, що втілив у собі принципи українського націоналіста, котрий щодня несе свій обов'язок ось уже упродовж дев'яноста літ. Степан Семенюк написав її як притчу про життя, яке ставить завдання - і їх треба постійно розв'язувати з гідністю й честю. Він жив у гущі національної боротьби, але жив як аскет у миру. То важче, ніж у монастирській обителі. "А хто таке нині помітить?" - резонно запитає читач. Хтось та й помітить.

У пошуках імен, що примножили добру славу Волині, заглиблюєшся у світ багатий і невідомий, про який писав Павло Грабовський:

Моя хвала трудівникам незнаним,
Що здвигли мисль по селах, хуторах,
Цуравшись власних мрій золототканих.

Коли в 2010 році я висунув на премію імені Василя Стуса ім'я Степана Семенюка, мене запитали:

Хто це? Які в нього книги?

- Книг, мабуть, нема, - кажу. - Але є біографія. З неї побачимо, що почав він писати уже в 40-ві роки XX століття й був настільки високо оцінений НКВД, що в 1944 році вони уже шукали його. Коли автор потрапив до них у полон з документом на ім'я Степана Семенюка, вони добивалися "підноготної правди" і, не добившись, про всяк випадок дали йому "висшую мєру". Потім амністія, етапи...

- Але таких біографій у нас безліч, - зауважили мені.

- То правда. Біографія волинянина типова. Але він, без натяку на прожите й пережите, приносить свої публіцистичні чи історичні матеріали - і жодного з них я не можу відхилити.

- Треба суворіше, - радять мені.

- Не виходить. Те, що він пише, має концептуальні вагу і актуальність.

І все ж таки прочитаймо автобіографію тієї людини. Ось як Степан Браницький (його справжнє прізвище) пише про себе сам: "Народився я 19 січня 1920 року в сім'ї Тетяни і Василя на історичній Волині. Було нас четверо хлопців і сестра Марія. Найстарший Остап загинув, визволяючи Латвію, Андрій (псевдо Мім) був окружним господарчим референтом ОУН і районовим ОУН Луччини, загинув у 1945 році від куль НКВД. Іван, районовий Колківщини, загинув 1945 року також від куль НКВД. Мама, Тато і дружина Андрія з п'ятилітнім сином були депортовані 15 травня 1941 року в Тюменську обл., де Тато помер з голоду 1945 року. Мама двічі втікала із заслання, похована в м. Луцьку.

Чотири кляси початкової школи я закінчив у селі, а тоді вчився і працював у Луцьку. Член ОУН з 1938 року.

З приходом большевиків пішов працювати вчителем. Пройшов так звану перепідготовку вчителів у секції істориків. 30 серпня 1940 року, уникаючи арешту, перейшов у підпілля. Організовував визвольний рух в Острожецькому районі на Дубенщині, де після Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року, організував українську державну адміністрацію. Під німецькою окупацією далі перебував у підпіллі на нелегальному становищі, організовуючи боротьбу з окупантом.

9 вересня 1944 року потрапив у полон НКВД - був арештований і засуджений Ревтрибуналом військ НКВД Рівненської області на кару смерті за статтею 54 - "збройне вторгнення на територію СССР", та іншими пунктами 54-ї статті КК УССР.

Після семидесятиденного перебування у смертній камері був "помилуваний" двадцятьма роками каторжних робіт. Покарання відбував у лагерях Гайшетлага, Норильлага і Горлага. Тут у 1953 році був учасником організованого опору, що охопив усі лагері Норильська, в яких перебувало близько 30 тисяч політичних в'язнів.

Після розгрому повстання разом з іншими учасниками був ув'язнений у так званому Центральному політізоляторі у Владімірі-над-Клязьмою, бо в "сєкретной запіскє" уповноваженого МҐБ написано, що я 6ув "активним організатором повстання в Ґорлазі № 3, хоч насправді ані разу не виступав і не був членом страйкового комітету.

Невдовзі був притягнутий до відповідальності "за антисовєтську агітацію" (йшлося про статті, написані мною з нагоди 300-ліття Переяславської угоди) й організацію "терорістічєской банди в лагєрє".

"Відвідав" ще тюрми в Ярославлі і на Красной Пресунє в Москві, щоб опинитись в Мордовії. У вересні 1955 року, мене як підданого Польщі за "тяжкі злочини рішенням уряду СССР передали в розпорядження уряду ПНР". Так разом із двома сотнями інших громадян Польщі в Бресті передано нас польській в'язничній службі.

Нас, в'язнів, відправили до окремої зони в "осьродку праци" недалеко од міста Влоцлавка, що в Центральній Польщі, звідки згодом звільнили. Вийшовши на волю, працював на будівництві, здобував освіту. Є членом Українського суспільно-культурного товариства - Об'єднання українців у Польщі.

Завжди жив Україною, брав участь у національно-патріотичних заходах у Криму, Одесі та інших місцевостях, нині беру участь у різних конференціях, з'їздах, зустрічаюся з молоддю.

14 січня 2010 року в залі колишнього будинку Центральної ради виступив 90-річний лауреат премії імені Василя Стуса, скромний і тихий Степан Семенюк. Була така тиша, яка буває при зустрічі зі справжністю, рідкісною в наші часи.

У книзі про пережите, яку ви тримаєте в руках, він описав свої етапи. Скромно і скупо. Здається, не обминув жодного страшного комуністичного концентрака XX століття. Але важливо після того всього залишитися діяльним і завзятим, об'їздити майже всю Україну (проживаючи в Польщі) і бути учасником того, що тепер у нас діється.

Степан Семенюк належить до покоління тих учасників національно-визвольних змагань, які діяли в умовах неможливого і всупереч обставинам. Вони говорять тільки по суті - нічого зайвого, і мовчки роблять свою справу.

У Норильську та в інших лагерях С. Семенюк часто контактував з Данилом Шумуком, теж волиняком, автором яскравих спогадів "Пережите і передумане". В польських, німецьких і російських лагерях та тюрмах Шумук провів 42 з половиною роки. У Франції його зустрічали як вічного в'язня, адже такий термін ув'язнення важко уявити, а коли ось такий ветеран боротьби за правду ще й ефектно, цікаво говорить - то справжнє диво.

Степан Семенюк набагато тихіший. У нього не було захоплення, а потім - боротьби із комунізмом. У його спогадах нема гострих діагностичних діалогів. Він із юнацьких років - бандерівець, "вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здається, хоч би проти нього був цілий світ". На таких абсолютно надійних юнаках і тримався дух боротьби УПА проти коричневих і червоних окупантів.

Важко уявити його публічні виступи перед молоддю чужої держави. Зате він систематично виступає в пресі, - і в Україні, і Польщі. Його ім'я запам'ятовується серед імен тих авторів, твори яких треба читати.

Мені не доводилося чути від нього гострих суджень про колег чи противників. Чи тут діє християнське правило "не судіть", чи просто неістотно говорити про вади окремих людей?

Але скрізь без Семенюка не обходилися організації опору в лагерях, скрізь він брав зовні малопомітну, але діяльну участь, про що були інформовані спецслужби... За таку органічну скромність і розумну співпрацю його дуже шанували друзі по боротьбі, а для нього це було лише дотриманням кодексу честі українського націоналіста...

Такий аскетизм Семенюка, безперечно, корелює з його глибокою християнською вірою, що було також характерним для багатьох учасників українських визвольних змагань. Для нього характерне релігійне мислення і той дух християнської стійкості, на якому й стоїть наш народ віками.

Ця книжка може й не була б написана, якби не педагогічна потреба, яку завжди цінували в діяльності УПА. Добрий приклад — то основи виховної роботи в патріотичному середовищі, і він вартий більше за всяке ідейне навчання. Степан Семенюк - добрий учитель, і це - чи не найголовніший слід у житті подвижника, який на вівтар Батьківщини поклав усе своє життя.

Published on 17 February 2011