Володимир ЯВОРСЬКИЙ

Що може об’єднати українців

Мало не щодня чуємо у засобах масової інформації від політиків (та й від простих людей) розпачливе: Україна розділена! Як зробити Україну єдиним цілим? Що може об’єднати українців?

Мало не щодня чуємо у засобах масової інформації від політиків (та й від простих людей) розпачливе: Україна розділена! Як зробити Україну єдиним цілим? Що може об’єднати українців?

На жаль, ідейно-культурний розлам українського народу на Схід і Захід є незаперечним фактом. І цей розлам сягає глибинно-підставових речей, а не просто викликаний певними атрибутивними відмінностями, якими можна було би легковажити. Поділ українців криється у найголовнішому – у фундаменті їх національної свідомості, себто в самоіндетифікації. Ототожнення або неототожнення (чи часткове ототожнення) себе з Україною – ось та лінія, яка відділяє одних українців від інших. Є українці, для яких єдиним рідним краєм є Україна і все з нею пов’язане (мова, церква, історія, герої, література, культура, традиції). І є інші українці, які лише частково себе ототожнюють з Україною, або й зовсім себе з нею не ототожнюють. Для них рідною є рівною мірою як Україна, так і Росія, а для багатьох навіть ріднішою є Росія, а для декого рідною є винятково Росія і, звичайно, все з нею пов’язане (мова, церква, історія, герої, література, культура, традиції).

Це свідчить, що в значної частини українців підірвана, або дуже ослаблена українська ідентичність (національна свідомість). Українці з підірваною ідентичністю живуть в основному на Сході та Півдні України. Захід та Північ заселяють переважно українці з більш-менш виразною українською ідентичністю. А тому ідейно-культурний розлам України географічно проходить приблизно по діагоналі між цими регіонами. Причина того, що східні та південні українці мають таку вутлу українську ідентичність, полягає в брутальній політиці асиміляції, яку впродовж трьохсот років провадила Росія як царська, так і комуністична.

І ось тепер у незалежній українській державі ми маємо надскладну проблему: що робити з цим розтлівущим спадком підросійської доби, як сконсолідувати етнічно єдиний, проте роз’єднаний в ідейно-культурному аспекті український народ? А те, що консолідація абсолютно необхідна, ні в кого не викликає сумнівів. Адже всім ясно, що тільки міцна, згуртована спільнота може бути успішною й годна долати на своєму шляху навіть, здавалося би, непереборні перешкоди. І навпаки, суспільство розділене, несконсолідоване, частини якого дивляться в різні боки, невідворотно чекають лише невдачі, байдуже які би розумні і раціональні плани не пропонували б йому керманичі і які б сприятливі обставини не виникали.

Отже, підсумовуючи, мусимо сказати: причина нашого хронічного відставання у багатьох життєво важливих ділянках, і взагалі всіх наших українських невдач – це наша глибинна загальнонародна несконсолідованість, яка породжена загрозливо великою масою українців із підірваною українською ідентичністю. Тому, як би ми не закликали до єдності, до яких би хитрощів не вдавалися, намагаючись, скажімо, об’єднати українців обіцянками матеріального добробуту (ідея Януковича), нічого з цього не вийде. Держава Україна, частина громадян якої ототожнює себе і свою долю з цією державою, а друга частина якої розривається у взаємозаперечному ототожненні себе і своєї долі частково з Україною, а частково з Росією (не кажучи вже про тих, хто повністю ототожнює себе з Росією) не може бути ефективною, не може мати жодних здобутків. І будь-які рішення уряду цієї держави не знаходитимуть належної підтримки серед громадян, адже якщо одні може й будуть підтримувати ці рішення, то другі активно їх саботуватимуть, а треті, яких завжди найбільше, просто залишатимуться пасивними. Таким чином справа утвердження української ідентичності має величезну державну вагу. Від її вирішення залежить усе: наші досягнення в політичній, економічній і культурній сферах і, може, саме існування України як держави.

Але чи не перебільшуємо ми значення ідентичності? Чи дійсно вона є глибинним фундаментом народу, тим, без чого неможлива консолідація?

Розгляньмо це докладніше. Що таке держава? Це самоорганізація життя певної спільноти людей, об’єднаної низкою притаманних лише їй специфічних властивостей. Фактично ці спільноти називаються націями. І саме нації (іноді об’єднання націй під диктатом якоїсь одної) і творять держави. А чому кожна нація так чи інакше прагне самоврядності і в кінцевому підсумку засновує власну державу? Та тому, що нація, будучи спільнотою із специфічними, тільки їй притаманними властивостями, внутрішньо потребує жити згідно із цими властивостями. Саме для захисту і утвердження своїх специфічних властивостей нації і створюють окремі держави. І, якщо держава заснована на національних властивостях певної нації (національна самобутність, ідентичність) і ці властивості в повній мірі близькі всім її громадянам, тоді це сильна, міцна держава, позаяк вона базується на найвсеохопнішому, найглибшому і найприроднішому (бо створеному не штучно) фундаменті. Така держава витримає будь-які катаклізми і якщо й впаде в силу тих чи інших причин, то не надовго. Адже відомо з історії, що навіть ущент знищені держави неодмінно знову (навіть через століття) поставали, якщо зберігалися нації, які їх створювали. І лише вигублення чи асиміляція нації може відновлення держави зробити неможливим.

Який з цього висновок? А той, що основою і єдиним джерелом потуги тої чи іншої держави є нація, а тому питання захисту і утвердження національної ідентичності громадян має бути безумовним і позадискусійним пріоритетом будь-якого державного керівництва, тим більше керівництва такої роз’єднаної країни, як наша. Саме в цьому бачив свою головну мету і саме її намагався втілювати в життя третій Президент України Віктор Ющенко, і саме в цьому полягає його неоціненна заслуга перед Україною.

Отже, з цим усе ясно. Шлях об’єднання України лежить в утвердженні української ідентичності наших громадян, себто в заходах, які би привели до максимального збільшення українців із стовідсотковою українською ідентичністю.

Але перш ніж рухатися далі, мусимо розглянути питання, чому українці так піддалися асиміляції, чому українська ідентичність сьогодні ослаблена, чому вона не зуміла знайти ефективного захисту проти асиміляційного тиску «руских». Це, на мою думку, пов’язане з психоповедінковими характеристиками української нації, її своєрідними відповідями на зовнішні виклики. Нерозуміння цих характеристик змушує декого навіть і зараз цілком поважно заявляти, що ніякої української нації не існує і що українці – це якась вигадка, ілюзія, штучне утворення. Особливо цим грішать деякі «аналітики» в Росії (за царської Росії уявлення, що українці – це «те же самые русские, только испорченные», було взагалі панівним), подібне «знання» про українців було в минулому і в поляків (ukrajincy jest malopolaсy). Та хай там як, але вже сама живучість таких хибних поглядів змушує застановитися.

І справді, чому дехто робить такі висновки, і чи є для цього хоч якісь підстави? Підстави, безумовно, є. І вони викликані одним – поверхневим сприйняттям дійсності, нездатністю глибоко проникати в речі. Адже багато людей дивиться на світ одномірно, спрощено, бачить лише те, що яскраве, виблискує, само впадає в очі. І зовсім не помічає того, що збоку, що затаєне, що перебуває в тіні і нічим зовнішнім не вирізняється. Проте багатство і розмаїття світу аж ніяк не обмежується тільки яскравими окремостями. Яскравих окремостей, між іншим, незрівнянно менше, ніж неяскравих. І перші за своєю суттю нічим не кращі за других, а другі нічим не гірші за перших. Тому, якщо хтось бачить лише яскраві предмети, за загальною зовнішньою схожістю не помічає суттєвих відмінностей між тим чи іншим предметом, а тим більше нездатний виявити кардинальні відмінності внутрішніх рис предмета, то це попросту свідчить про ґандж його очей, і не більше.

Ми з’ясували багато питань і тепер добре розуміємо, що альтернативи утвердженню української ідентичності нема. Але як її утверджувати? Що вважати головним, а що другорядним? Спробуймо розібратися.

У чому суть міцності людської спільноти? Вона полягає в тому, що всі одиниці цієї спільноти ототожнюють себе з нею і лише з нею, себто почувають себе її невід’ємними частинками. Отже, найважливішим в утвердженні ідентичності нашої української спільноти є зробити так, щоб всі громадяни України ототожнювали себе з Україною і тільки з Україною. Але чи можна домогтися такого наскрізного ототожнення, коли українці поділені мовою, церквою, різним ставленням до історичних подій, героїв, поділені культурними уподобаннями, традиціями тощо? Можна! Адже йдеться про етнічно єдиний народ, а не про два різні народи. Українці, які себе ототожнюють тільки з Україною, і українці, які ототожнює себе частково з Україною, а частково з Росією внутрішньо, на рівні психоповедінки, однакові. Отож завдання цілком здійсниме і полягає лише в тому, щоб допомогти українцям з ослабленою ідентичністю повернути втрачені зовнішні ознаки ураїнськості, себто допомогти їм повернутися до свого природного стану. І саме з цієї причини найвище державне керівництво України може і зобов’язане зробити все, щоб питомі українські цінності (мова, література, культура, традиції) а також історичні події, герої, церква (які мають оцінюватися з погляду користі чи шкоди щодо змагання за незалежність) були засвоєні якомога більшою кількістю українців. Це аксіома, яка не може ставитися під сумнів. Звичайно, що всі заходи такого ґатунку мають бути насамперед пропаґандивними, достатньо толерантними, спрямованими на переконання людей, а вже потім адміністративними. І діяти треба у цьому напрямі обдумано, але твердо й неухильно.

І все таки всі ці названі вище заходи є хоч і важливі, проте недостатні. Адже всі вони стосуються минулого, а справжній успіх можливий лише тоді, коли основну енергію людей спрямовувати в майбутнє. А щоб ясно бачити це майбутнє, минувшину належить сховати на дно пам’яті і не використовувати як зразок ухвалення тих чи інших актуальних рішень. Нове має досягатися новими засобами, продиктованими живими обставинами, позаяк не можна успішно рухатися вперед, повернувши голову назад. Таким чином найвищий державний провід України, аби надихнути людей до дії, максимально урухомити потугу мас, має сформулювати для українського народу достатньо привабливу і ясну мету, до якої треба йти і задля якої варто долати труднощі, зосібна нелегку проблему з утвердження української ідентичності. Фактично йдеться про національну ідею. І тут нічого не треба вигадувати. Вона давно сформульована в працях українських мислителів, інтелектуалів, політиків, і належить лише проговорити її максимально виразно і гучно, щоб вона стала надбанням свідомості кожного без винятку українця. Її суть полягає в піднесенні України до найвищих світових вершин політично, економічно і культурно. Політично Україна має бути незалежною державою, вага й потуга якої покликана утримувати стабільність й об’єднання Західної та Східної Європи; економічно Україна має вийти в ряд найрозвинутіших країн світу і за деякими важливими параметрами (наприклад, виробництво аграрної продукції) стати головною в Європі; культурно Україна має збагатити світ великими досягненнями у всіх царинах науки й культури, зосібна літературі, кіно, театрі, музиці, образотворчому мистецтві, архітектурі тощо, крім того, винятково на добровільній основі має втілитися в життя величний проект перетворення української мови на мову загальнонародного спілкування.

І тут ми підходимо до одного надважливого аспекту, без якого всі зусилля об’єднати український народ і реалізувати національну ідею можуть виявитися малоефективними. Мова йде про визначення критерію єдності, сформулювання найзагальнішої (та ще й реальної існуючої) цінності, яка вже зараз, на теперішньому етапі розвитку українського суспільства, могла би об’єднати абсолютну більшість українців. Такою цінністю, на моє глибоке переконання, є незалежність України. Отже, незалежність України треба оголосити найбільшою цінністю і головним об’єднавчим фактором усіх українських громадян, а також межею, за яку переступати неприпустимо. Всі інші дискусійні речі (мова, погляд на історію, героїв, церкву тощо) належить визнати внутрішньою проблемою української нації і винятковим правом українців самим її вирішувати за умови, ясна річ, визнання незалежності України як найбільшої цінності. З огляду на це українців, які є прихильниками питомих українських цінностей і українців, які не бажають поки що чи й взагалі позбуватися чужих набутих цінностей буде заохочено ставитися один до одного не як ворог до ворога, а як брат до брата, якого можна і треба переконати в слушності тої чи іншої своєї позиції. Адже їх об’єднуватиме спільна цінність – незалежність України, яка буде рівною мірою дорога як одному, так і другому. Це дасть можливість знизити гостроту протистояння двох Україн і перевести енергію людей в більш конструктивне русло – в процес обговорення, дискусій, пошуків компромісів, а отже й зближення українців один з одним.

Визначивши незалежність України як об’єднавчу цінність, ми тим самим отримаємо ґрунт, спираючись на який можна буде ефективно впливати на свідомість українців з підірваною ідентичністю. У зв’язку з цим належить зініціювати в народних масах широке обговорення питання українського патріотизму: у чому його суть і навіщо він потрібен, звичайно у контексті незалежності України як головної об’єднавчої цінності. При цьому слід акцентувати на такій тезі: лише почуття інакшості, своєрідності, неповторності є спонукальним мотивом прагнення бути незалежним. Отож, якщо хочемо незалежності, то це означає, що ми почуваємося інакшими, відмінними від сусідів, і тому потребуємо виражати себе в особливих, властивих лише нам формах. Таким чином українці, особливо з ослабленою ідентичністю, змушені будуть самі собі пояснити, чому вони хочуть незалежності, себто в чому полягає їх інакшість. Людей необхідно спонукувати думати і робити вибір. Це єдиний спосіб змінити небажані світоглядні засади суспільної свідомості, нав’язані за підросійської доби. Кожен українець має замислитися над тим, наскільки його позиція і дії узгоджуються з найбільшою об’єднавчою цінністю.

Як бачимо, сила незалежності України як головної об’єднавчої цінності полягає в тому, що вона: а) здатна увібрати в себе (об’єднати) переважну більшість наших громадян, включаючи навіть українців з максимально підірваною ідентичністю і навіть залишає надію на повернення до отчого берега тим, хто його цілковито зрікся; б) стирає згубну непримиренність між українцями з повною і українцями з ослабленою ідентичністю, бо вказує першим, що ті українці, які віддані незалежності України, але позбавлені деяких елементів української ідентичності, не втрачені для України і тим більше не є її ворогами, а другим приносить відчуття впевненості, що ніхто насильно не посягатиме на їх надбання з чужої ідентичності, якщо вони будуть відданими незалежності України і готовими пов’язувати свою долю з українською державою. Разом з тим українці з ослабленою ідентичністю мусять добре усвідомлювати, що прив’язаність до чужих цінностей хоча невідворотно й не робить їх ворогами України, але в тій чи іншій мірі гальмує успішний рух до реалізації національної ідеї, яку вони зголосилися підтримувати разом зі всім українським народом. Адже можна бути російськомовними і все ж залишатися українськими патріотами, можна триматися ще якихось ознак «рускої» ідентичності, не втрачаючи повністю своєї українськості, але все це так чи інакше підриває консолідацію громадян України, ослабляє їх спільне бажання діяти в одному напрямі. Адже, як уже говорилося вище, основою держави, силою її існування і руху вперед є нація, специфічні властивості якої вимагають узгодження всіх виявів суспільного життя. Іншими словами, щоб бути сильною, держава мусить розвиватися згідно з глибинними потребами нації, яка її створила. Тому наявність чужої ідентичності в Україні є явищем достатньо небезпечним.

Отже, висунувши незалежність України як об’єднавчу цінність, оголосивши національною ідеєю перетворення України в провідну державу світу, а також послідовно здійснюючи необхідні кроки із зміцнення української ідентичності, можна буде поступово стерти небезпечний розлам нашого суспільства, надійно згуртувати його і справді втілити в життя українську національну ідею, якою марило не одне покоління українців.

Published on 15 February 2011