Завідувач Історико-меморіального музею Степана Бандери Степан Лесів

Провідник «Шпак»

Рученчин Іван, син Івана, 1914 р. народився в Старому Угринові на Калущині. Родинний будинок знаходився на одній вулиці із священичою резиденцією (тепер вул. С. Бандери), де проживала сім’я о. Андрія Бандери. Товаришував із синами о. Андрія.

Рученчин Іван, син Івана, 1914 р. народився в Старому Угринові на Калущині. Родинний будинок знаходився на одній вулиці із священичою резиденцією (тепер вул. С. Бандери), де проживала сім’я о. Андрія Бандери. Товаришував із синами о. Андрія.

Початкову освіту здобув в сільській чотирикласній школі. Працював вдома по господарству. Згодом його віддали в учні до майстра-кравця у сусіднє село Завій - Мельника Василя. Опанувавши кравецьку майстерність, шив верхній одяг для цілої округи. Це дозволило забезпечувати не тільки себе, але й допомагати сім’ї.

Активна громадська праця Степана Бандери в рідному селі згуртувала національно-свідому молодь. Запрацювала читальня „Просвіти”, а при ній аматорський театральний гурток, сільський хор та інші об’єднання. Іван очолив товариство „Відродження”, яке повело спрямовану ОУН боротьбу проти вживання українцями монопольних товарів, зокрема, алкоголю і тютюну.

В середині тридцятих років (1936-37) пройшов службу у польському війську.

Протягом 1941-1944 років активно працює по лінії ОУН. Допомагає магазинувати зброю для подальшої боротьби. Невтомно працює по забезпеченню українського війська обмундируванням. Зведена сестра А. Яцишин згадує: „До нас підводами привозили військові уніформи, тканину. Все це розміщували частково в себе, а решту по довірених людях. Для того, щоб швидко все пошити чи перешити Іван міг по кілька діб поспіль працювати, перепочиваючи по 2-3 години. Все це робилося в умовах суворої конспірації. Вдень обов’язково на вулиці чергувала молодь, щоб попередити в разі небезпеки.”

Для особистої безпеки мав зброю, про яку ніхто з сім’ї не знав.

В час німецької окупації, літом 1942 р. в часі Зелених свят Іван одружився. За дружину взяв односельчанку Юрків Анастасію, дочку Петра, 1925 р.н. (обидва її рідні брати - Дмитро і Іван у 1950 р. загинули на різних постах в підпіллі).

Весною або літом 1944 року залишає свою сім’ю і вступає до лав УПА. Виконує обов’язки харчового у сотні Мокія Сьомака–„Ґонти”, уродженця сусіднього села Петранки. В одному з боїв у 1945 році на теренах Прикарпаття (ймовірно за Станіславом) був важко поранений. Тривалий час, близько чотирьох місяців, лікувався у греко-католицького священика с. Станькова Калуського р-ну.

В цей час батьківську хату в с. Старий Угринів видав провокатор з Новиці на псевдо „Крук”. Але вдома не було нікого і в такий спосіб нікого не арештували з родини і не забрали худобу.

Після виздоровлення „Шпак” залишився у підпіллі ОУН на тереновій роботі. Працював станичним Старого Угринова, згодом – кущовим ОУН. В охороні з ним ходив боївкар „Зелений”, який був сином священика.

У 1948 році з „Шпаком” ходили два бойовики: „Мрія” і ще один із с. Рівня.

В 1950 році Рученчин очолив підпілля ОУН Перегінського району, до якого на той час входило і його рідне село. Від місяця липня і до зими 1950 р. перебував разом з надрайонним Калущини „Шумом” (Стельмах Р.В., зловлений в листопаді 1951 р. , погодився на співпрацю).

Велика зрада на терені тодішньої Станіславської області розпочалася із захоплення емґебистами 10 лютого 1951 року окружного референта пропаганди Станіславщини - „Байденка” (Козака Михайла – С.Л.).

До середини вересня 1951 року знищено підпілля в Єзупільському, Тлумацькому, Тисменецькому, Галицькому, Отинійському, Лисецькому, Ланчинському, Богородчанському, Станіславському районах, частково у Перегінському, Обертинському, Яремчанському районах.

Посередництвом такої зради в руках МҐБ опинилася велика кількість провідного членства підпілля ОУН на Станіславщині. Частина з них погодилася на співпрацю і в складі псевдобоївок, допомагали арештовувати чи знищувати діючі осередки підпілля ОУН. Дійшла черга і до керівника підпілля ОУН Перегінського району – Івана Рученчина–„Шпака”. Підготовчі заходи по його ліквідації розпочалися наприкінці серпня того ж року. Зловлені на псевдозв’язку: 19 серпня 1951 року в Чорному лісі на межі сіл Завій – Грабівка окружний провідник Станіславщини „Курява” (Петро Іванишин – С.Л.) та 20 серпня 1951 р. над Грабівкою провідник ОУН Лисецького району, „Сокіл” (прим. Микола Корж, – С.Л.) пишуть записки до „Шпака”, в якій призначають йому термінову зустріч на 8 вересня.

8 вересня на операцію по ліквідації „Шпака” поїхала псевдобоївка у складі 9-ти чоловік, керівником агентурно-бойової групи був Магас-«Остапенко» (колишній провідник Калуського р-ну, зловлений у липні 1948 р. – С.Л.).

На пункті зв’язку, біля с. Грабівка в лісовому масиві - „Москалева лінія” схоплено живими „Шпака” та двох його охоронців „Ігора” (Ігора Іванціва) і „Ромка”. „Шпак”, який безпосередньо підтримував зв’язок з Станіславщиною, йшов дуже обережно, але коли побачив разом трьох відомих йому провідників: „Куряву”, „Орлика” (Дутчак Дмитро, кущовий ОУН в Богородчанському р-ні – С.Л.) і „Сокола”, то заспокоївся. Тоді його і захопили.

Перша акція по нищенню підпілля ОУН, на яку везли „Шпака”, зводилась до захоплення станичного с. Завій „Ворона” (Микола Данів, вийшов з повинною у 1952 р. – С.Л.).

17 вересня псевдобоївка, очолювана Магасом, в складі дев’яти чоловік, куди увійшли „Шпак” і „Ігор” вечером під’їхала до с. Завій. Машина з солдатами залишилась в лісі, а псевдобоївка пішла через село на зв’язок до станичного „Ворона”. Зв’язок був у лісовому масиві „Березовий Лаз” над селом Грабівка, біля „Куцого Потоку”. Приблизно метрів за 300 від пункту зв’язку старший групи, Магас, затримав усіх і сказав, що всім не можна йти, бо „Ворон” може щось запідозрити. Тому на пункт зустрічі підуть тільки „Шпак”, „Ігор”, „Бойко” і Шевчук Андрій. Вони приведуть „Ворона” і його бойовика, до цього місця, де чекає решту групи. Хвилин через двадцять почули стрілянину і крики Шевчука про те, що підпільники втікають.

„Шпак” так описує цю ситуацію: „Другого дня вийшли на пункт. „Остапенко” з групою в числі 10 чоловік залишився в корчах на віддалі около 200 м пункту, а на саме місце зустрічі вислав мене, „Ігора”, Андрія і „Грубого”. Там вже ожидав „Ворон” і його бойовик Василь. Вони, не підозріваючи нічого, звиталися з нами, а я, згідно з доручення „Остапенка”, заявив „Воронові”, що з ним хоче говорити мій зверхник, до якого треба підійти дещо дальше. Ми пішли. На переді „Ворон”, позаді „Грубий”, дальше Василько, я і Андрій. Около 20 метрів від групи був яр з густими корчами. Там я покористувався моментом, скинув з себе палатку і пустився втікати. За мною побіг і мій бойовик „Ігор”. (Про втечу ми договорилися ще в Станиславові). По нас усіх посипалось кілька автоматних серій, у висліді чого Василько на моїх очах був вбитий, а „Ігор” легко ранений в ногу. Що сталося з „Вороном” не знаю.

Ми прибігли в село Грабівка і тої ж ночі зустрілися з кущовим „Степовим”. Разом перекопали архів і гроші. При тій нагоді повідомили населення про „Сокола”, „Куряву”, „Орлика” та інших, які під маскою підпілля ведуть провокативну роботу.

Наприкінці вересня – початку жовтня 1951 року „Шпак” з якимось боївкарем прийшов на зустріч із зведеною сестрою Анною Яцишин в Старий Угринів. Під час розмови Іван сказав, що знаходився 10 днів у руках москалів. Анна з подивом запитала: - „Чого ж Ви втікали? Може Вас би вислали у Караганду до сім’ї”, а „Шпак” відповів: „Я не буду зрадником свого народу, котрий мене годував! Я скоріше загину, ніж запродамся!”. Розповідав, що під час втечі був поранений його боївкар „Ігор”. „Шпак” його на плечах заніс в Грабівку, а звідти наступного дня за допомогою кущового „Степового” (Пулик Ярослав – С.Л.) та його боївкарів до с. Небилів, де залишили на лікування в надійного господаря.

Заходи по ліквідації „Шпака” не припинялись і надалі. Зокрема, 8 листопада провокативна боївка їздила в с. Грабівку на пошуки „Шпака”, оскільки доносили, що він заходить до села. „Шпака” не виявили, але на весіллі арештували колиш-нього вояка УПА, а згодом зв’язкового підпілля - „Гайворона” (Федір Базалук – С.Л.).

Після втечі з рук емґебистів „Шпака” переслуховувало СБ, ймовірно, що над-районний референт СБ Калущини „Аркас” (Роман Мельник – С.Л.). Про це запискою інформували організаційного референта Карпатського крайового проводу ОУН „717” („Байрака” – Ярослава Косарчина – С. Л.). „Байрак” згадує про цю записку у листі до Провідника ОУН на західноукраїнських землях „814” („Петра” – Романа Кравчука – С. Л.), який був серед документів вилучених 21 грудня 1951 року при проведенні чекістсько-військової операції в лісовому масиві на північний-схід від села Вишнів, Букачівського району, Станіславської області під час якої загинув Р. Кравчук з охороною.

Чергову активізацію спроб захоплення або ліквідації „Шпака” зроблено емґебистами вже у 1952 році. Цього року завербовано „Степового”, „Медведя” (Теличак Михайло – С.Л.), „Ігоря” (повторно) приблизно в цей час „Шпака” не стало.

Бункер в якому перебували „Шпак” з „Ігорем” був над селом Грабівка, біля річки Лукви. Там восени (за іншими даними весною, наприкінці травня), діти-пастухи, які пасли корів, побачили вбиту людину при вході до бункера, про яку розповіли старшим. У вбитому впізнали „Шпака”. Стріляли в обличчя впритул, бо кулею було вирвано потиличну частину голови. Одітий покійний Іван був у синій суконний костюм: піджак і штани-галіфе, чорну вишивану сорочку, темно-вишневі шкіряні чоботи, холяви, яких вгорі шнурувались до середини. Через кілька днів одяг з тіла вбитого було знято. Зробили це два місцевих жителі, які переступили через всі моральні принципи, заради наживи. Тіло, коли з нього знімали одежу, завісилося на драбині, по якій спускались до схрону, а вхід до бункера було закрито вічком, збитим із свіжих ґонтових дощок. А згодом, приблизно до місяця часу, тіла в бункері не стало.

Поки що залишається таємницею, де ж покояться тлінні останкі нескореного підпільника „Шпака”!…

„Ігора” не судили, бо видно „добре” вислужився! Він одружився і проживав у с. Грабівка, де і помер наприкінці 1990-х років.

Експедиція із Історико-меморіального музею Степана Бандери, яка відбулась 6 червня 2010 року, дослідила місцевість, де був сховок підпільників. 16 липня того ж року поряд з тим місцем з ініціативи завідувача музею, автора цієї статті, за участі колективу музею, активістів Староугринівського осередку товариства „Меморіал”, а також її обласного керівництва, родичів Івана Рученчина з Старого Угринова, вояків Братства ОУН-УПА Калуської станиці, активістами районного осередку КУНу, нечисленною громадою с. Грабівка з парохом – о. Романом встановили хрест на березі р. Луквиці, поряд з тим місцем, де був вбитий славної пам’яті районний Провідник ОУН – друг Іван Рученчин-„Шпак”. Ще один хрест на нашій багатостраждальній землі буде нагадувати нащадкам про визвольні змагання.

Вічна пам’ять герою!

Published on 7 February 2011