Іван ГАВДИДА

Крути і сучасність

Усі ми є творцями й ковалями долі народу. Усі ми записуємо це у велику безконечну книгу життя щоденним вкладом у неї. У ній все записано! Перед судом історії не втече нічого!

Усі ми є творцями й ковалями долі народу. Усі ми записуємо це у велику безконечну книгу життя щоденним вкладом у неї. У ній все записано! Перед судом історії не втече нічого!

Кожний віддих і кожна думка, кожний наш порив і кожний чин складають рядок за рядком велику книгу історії й витискають у ній роками і століттями своє знамено.

В довгій тисячолітній історії українського народу є багато героїчних сторінок. До них линемо ми щораз своїми думками, розгортаємо карту за картою, сторінку за сторінкою й шукаємо у них слави й нашої сили, шукаємо у героїчних чинах найглибшої основи для відродження віри у нашу правду й нашу перемогу.

Серед героїчних сторінок нашого, порівняно недалекого минулого вибивається на перше місце одне коротке слово – «Крути»!

Одне коротке, але яке велике слово! Те одне слово вибивається на тих сторінках понад усі інші. Воно відкриває новий розділ, записаний кривавими буквами найбільших героїчних подвигів!

Це одне слово висказує сьогодні цілу скалу думок і глибоких почуттів. Бо Крути – це один з тих найбільших безсмертних героїчних чинів, які знає людська історія.

Знаходимо в наших Крутах аналогію зі старими грецькими Термопілами. Вперше таке порівняння вивів один професор української гімназії у своєму виступі над відкритою могилою героїв у Києві. І справді, між подією 480 р. перед Різдвом Христовим у проваллі Термопілів і чином з 1918 року після народження Христа на широких Чернігівських полях під Крутами така велика аналогія.

І тут і там два вожді: там Леонід, тут Відвічний Дух Нації. І тут і там горстка спартанців проти сліпої, темної навали варварів. І тут і там геройська смерть, безсмертний чин; і тут і там знайшлися свої Ефіяльти! – В нашій визвольній боротьбі Ефіяльт, не індивід, а збірна одиниця, це цілий штаб, сформований з ренегатів-малоросіян, що соромно утік з під Крутів, забравши з собою набої.

Хтось із публіцистів наших вже часів підносив питання, чому в нас святкують Полтаву і Берестечко, а не Жовті Води чи Конотоп, чому доба 1917-1918 років – це не Київський Арсенал чи Мотовилівка, а саме неодмінно Крути. Чому наші національні свята на загал невеселі? Як пише Євген Маланюк «це передусім причину суб’єктивні, що коріняться в нашій психіці, вірніше у традиції нашої психіки, почасти і психіки релігійної. Історична ж ментальність і психіка народу не є чимось легким до раптових метаморфоз. Отже з якої позиції ми маємо розглядати події під Крутами. З позиції поразки, чи з позиції перемоги.

Напевне явище, що називаємо його Крутами, є чимось, до чого треба й варто підходити інакше, підходити повз окреслену вище властивість національної психіки і мимо неї.

Гляньмо ближче у ті події, загляньмо у ті великі криваві карти історії, перенесімось думкою і духом в той час, у ті святі для нас місця. Попробуймо порівняти їх з сьогоденням.

1918 рік. Ціла Україна вкрита радісним гомоном волі, вкрита козацькими шапками, гомоном української пісні, з’їздів, нарад, газет, книжок, шкіл, отаманів, партій, урядів і політичної боротьби.

Одним словом – воля. Можна робити й робиться – що кому подобається. О як це мені нагадує 1990-1991 роки нашого століття. То чому ж виникли Крути, чому загинула українська держава, а чи немає загрози для нашої України на даному етапі історії. Давайте спробуємо проаналізувати глибше.

Щоб побачити й зрозуміти еволюцію психіки тодішніх політиків давайте глянемо на кілька мініатюрних картин, вирваних з калейдоскопу подій і кинутих немовби на стрічку фільму. Паде царат, березневий переворот у Москві, утворення Центральної Ради у Києві, свято Вільної України – або перші дні захоплення волею, перший Український Конгрес, що мав ціль забезпечення автономії України у федеративній Росії, далі перший військовий з’їзд, перший селянський з’їзд і нарешті 9 червня 1917 року перший Універсал… «Український народе! Нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю!» О горе, це не ми хочемо творити, а «нас приневолено!». Шкаралупа рабського призвичаєння «Хай нами опікуються» кричить голосом проводу: «нас приневолено!», «ми не хотіли».

Але ідім далі! Центральна Рада між двома вогнями: з одного боку російська влада, хоч і безсила, але гарчить; з другого боку грозить їй залив народної стихії, який затопить її, перейде понад нею, розтрощить. І щоб заспокоїти Схеллю й Харибду проголошується другий, а згодом третій Універсали… во ім'я рятування всієї Росії. Дальші події вже завирували в божевільнім темпі. Змора безвладдя нависла над Україною. І обставини заставляють прийняти 4 Універсал. «Народе України! Твоє силою, волею, словом утворилася на українській землі Свобідна Українська Народна Республіка».

Це вже мова не раба, а пана, свідомого своїх прав і сили. Але ж обставини! Ох вже ці обставини. Це вони після провалу московського путчу заставили на сесії Верховної Ради України голосувати за державність тих, хто відверто її ненавидів. Це вони посприяли піднесенню національного духу, національної свідомості і як кінцевий результат народ України голосує за державність. Але ж і тоді була держава.

Давайте проаналізуємо політичний спектр у 1917-1918 роках. Щоб наперед звільнитися від зайвих дискусій дозволю собі зацитувати один документ, надрукований у «Дніпрі» Володимиром Дорошенком у 1928 році до ювілею української революції, бо він говорить сам за себе.

«Події не застали нас свідомими своєї мети, членами української нації, а громадянами імперії українського походження. І тільки в ході подій помалу приходили ми до пізнання своїх власних цілей… Чолові діячі наші боялись навіть думати про самостійність… І все мріяли про спільний дах… На всяких з’їздах зацитькували самостійницькі голоси… Наші партії, всі до одної були копіями московських: есдеки мавпували РСДРП, есери тільки з назви були українськими…, радикали-демократи, будучі есери, це були ті самі кадети, різнилися від останніх постулатом автономії. Ми поборювали царат, а не Росію. І такими нас застала в огні Україна!».

Заради справедливості мушу сказати, що були на цей час і політичні сили, які чітко уявляли, що робити. Самостійницько-націоналістична Українська народна партія, очолювана Миколою Міхновським, та Братство самостійників, очолюване Отаманівським. Вони намагалися збудити та прищепити волею обставин викинутій на поверхню української революції еліті дух мілітарності. Та даремно. Занадто великий вплив мали соціалістичні та ліберальні партії, занадто впливове місце в тодішньому київському парламенті займали різні Рафеси і П'ятакови. У той час, як самостійники-націоналісти висували постулат цілковитої сепарації від Москви, негайного творення власних державницьких структур та армії. Соціалісти і ліберали висовують злочинні гасла на кшталт «автономія України» у федеративній Росії.

Який подібний попередній політичний партійний спектр до сьогоднішнього. Знову соціалісти і комуністи і знову на керівних позиціях. Знову ряд лідерів політичних сил жахаються твердої націоналістичної лінії і кидаються в бік лібералізму. Але це вже було, але з цього нічого не вийшло. Чому б нам не повчитися в історії і визначити той стержень, навколо якого можна було б об'єднати свої зусилля. І цей стержень є – це національна ідея, це ідеологія українського націоналізму. «Нечіткість позиції, багатообіцяючі пусті балачки тодішніх і досить часто теперішніх політиків лякає молодь. Молодь розчарувалась у самій партійній системі і почала творити організації твердої волі, чіткої дисципліни, щоби слово підкріплювалося дією. Після крутянських подій такою організацією стала ОУН. Один з її провідників, Ярослав Стецько, заявив: «Двадцять добре вишколених револіціонерів-агітаторів вартують сотень міжпартійних засідань».

У юних немає ще нашарування отих шкаралуп різних партійних, політичних, світоглядних привичок, які старшому громадянству не дозволяють примінитися до нововитворених обставин. Маючи при тім велику дозу ідеалізму й творчої енергії, ця прикмета молоді є дуже цінною у вирішальних моментах, коли валяться старі світи і серед катаклізму творяться нові цінності. Так усе було, що, витягаючи висновки з життя батьків, молодь творила нові епохи. «Так і тепер, – каже один з учасників бою під Крутами, – студенти не роздумуючи полишили свої родини, покинули рідні стіни, ніякі інші партійні інтереси не наказували їм лишитися в запіллю. Молодь з першим моментом, з першим днем української революції відчула й зрозуміла вагу хвилі. Ніякі автономії, федерації, союзи не затемнили її погляду. Молодь не могла думати категоріями офіційного проводу, що потопав в теоретичних міркуваннях про соціалізм».

Це було тоді під Крутами, це ми бачили на майдані Незалежності у Києві в 1990 році. Коли відсутній чіткий провід, молодь бере ініціативу в свої руки сама, але як би їй хотілось все-таки мати ту еліту, до рівня якої можна було б рівнятися. «Чому пасивна молодь зараз?» - говоримо ми. А тому, що, напевне, не появилася ще та домінуюча сила, здатна, як магніт, притягувати до себе, тому, що не викристалізувалась ще національна еліта, здатна чинами, а не пустими балачками завойовувати серце молоді. Елітою, проводом стати нелегко.

То ж чи була еліта у 1917-1918 роках?

Дозволяю собі навести цитати:

- Анатолія Фіголя «провід дуже часто не був українським, не почував себе тілом і душею від одного пня»;

- Назара Гнатюка «Найбільша посвята, найвищий патріотизм були нам часто, як це було й під Крутами, ні при чому, бо ті, що мали вести, соромно втікали;

- Дмитра Донцова «там де нема «луччих людей» не тільки по імені, але й по суті, суспільство гине».

Отже від дії проводу, еліти залежить саме існування держави. А, можливо, провід все-таки проводив лінію державності. Володимир Винниченко говорив, що революція тоді буде розрахована на успіх, коли будуть вирішуватися поряд національні і соціальні питання. Якщо ж одні вирішуються, а другі ні – це поразка.

Більшовики несли гасло «Земля – селянам». Що ж Центральна Рада? А вона проводила нечітку земельну політику, що заставляла найчисленнішу частину України – селян – вичікувати, чия візьме. Сьогодні, при всіх своїх мінусах, ми юридично маємо свою державу, символи і атрибути суверенності, отже національні питання ніби в основній своїй мірі вирішені, але соціальні перетворення просуваються надзвичайно повільно, що ставить під загрозу саме існування держави. У вирішенні соціальних питань свою роль мусить відіграти інтелігенція, вносячи конкретні пропозиції по реформуванню економіки.

Давайте ще раз подумаємо, чому саме студентська необстріляна молодь стала на захист України, де ж було військо? Дозволю знову собі процитувати одного з керівників тодішньої держави: «Ми були проти рідного війська й разом з большевиками розкладали соціалістичною пропагандою полки, дивізії та корпуси, стихійно воскресле козацтво, а тому – залишившись без збройної сили – посилали школярів під Крути на заріз московським харцизякам!» Отже, як бачимо, молодий цвіт нашої нації кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. До того ж уряд не спромігся навіть належним чином озброїти юнацтво. Багато стрільців не мало порядних крісів, а більшість не мала достатньої кількості набоїв. Аналіз цієї ситуації звучить як застереження, а чи не зарано ми вирішили стати без’ядерною державою, а чи є правильною політика нашого уряду на скорочення чисельності армії, а чи достатньо сильне технічне озброєння, чи ідейно-політично підкована наша армія? А чи зуміє вона в разі небезпеки захистити державність?

Отже бачимо, що наша так звана правляча еліта погано робить висновки з історії, а ситуація як політична, так і суспільна, має багато подібного із сучасною. Отже є загроза появи нових Крут.

Яке ж значення Крут?

Перш за все в Крутах уперше після Полтавської баталії були заложені національно-моральні підвалини української збройної сили для безкомпромісної боротьби за власну Державність.

Саме від Крут – не тільки психологічно, а й хронологічно, як пише Євген Маланюк, починається в нашому житті тип новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам української ціни справжнього, вже національного стилю.

«Крути, – як заявили студенти на 14-му з’їзді, що відбувався в 30-річчя «великої жертви для України», – не стали святом політиків, а тільки кожночасним джерелом натхнення свіжих лав нації в поході до Волі…».

У «Пам’ятній книзі”, що вийшла 1987 року в Гамільтоні читаємо: «Кров українських лицарів-юнаків під Крутами витіснила на далекий план малоросійських дворян і гречкосіїв п’яного ХІХ століття. Вони своєю смертю піднесли меч, що впав із знесиленої козацької руки і передали його нам».

Отож чи маємо ми право забути ці жертви? «Для нас ця могила мусить залишитися навіки полум’ям віри. Це буде друга, – як пише Людмила Старицька-Чернихівська, – свята могила над Дніпром. В хвилини відчаю, в хвилини занепаду будуть приходити до неї старі і малі, щоб підживитися тим святим вогнем ентузіазму, який палатиме тут і під кам'яним хрестом. Ця могила не дасть нам спинитися, не дасть забути. На полях Чернігівщини – під Крутами має стати великий пам'ятник, здвигнений цілим народом, як видимий символ безсмертного чину. Його мусимо здвигнути ми у формі всенародного культу Українських Термопілів, цього культу, з якого нація могтиме черпати безсмертні життєдайні сили!»

Published on 27 January 2011