Володимир ЯВОРСЬКИЙ

Найголовніше не проговорено і досі

У дискусії про ОУН –УПА, яка точиться вже не один рік, досі, на мою думку, так і не проговорено найголовніше: що є у нашому суспільстві причиною протилежних оцінок цього історичного феномену. Фактично громадяни поділені на два табори. Причому представники

У дискусії про ОУН –УПА, яка точиться вже не один рік, досі, на мою думку, так і не проговорено найголовніше: що є у нашому суспільстві причиною протилежних оцінок цього історичного феномену. Фактично громадяни поділені на два табори. Причому представники одного табору називають ветеранів ОУН-УПА зрадниками, а представники іншого навпаки називають їх героями, борцями за волю України. У чому ж річ?

Я гадаю, що вся справа у проблемі самоідентифікації, себто в тому, що процес консолідації української нації, незважаючи на 20 років незалежності, ще не завершився. І Україна сьогодні залишається дуже неоднорідною. Хоча, безумовно, за останнє десятиріччя відбулися суттєві зміни на краще. Національно-патріотичні почуття в народі зросли.

Однак, щоб зрозуміти причину поділу суспільства у цьому питанні, подивімося, які політичні сили осуджують діяльність ОУН-УПА. Це насамперед комуністи, прогресивні соціалісти й деякі інші партії, які виступають за максимальне зближення з Росією і які традиційно вороже наставлені до національної ідеї. Їхнім основним електоратом є Східна і Південна (і частково Центральна) Україна, найбільш зросійщені політично й культурно території. Жителі цих територій кажуть: ми воювали з фашизмом, визволяли Україну від іноземного ярма, а вояки ОУН-УПА стріляли нам в спину, тому, мовляв, ОУН-УПА не боролася за Україну, а допомагала Гітлеру її поневолити. В цій позиції виразно простежується переконаність, що СРСР для українців не тільки не був поневолювачем, а навпаки був Батьківщиною.

Ось у цьому і корінь проблеми.

Російсько-комуністичні правителі Радянського Союзу проводили політику так званого „злиття націй” і створення „нової спільноти - радянського народу”. Ця „нова спільнота” мала сформуватися на російській мовно-культурній базі, увібравши в себе все найкраще з інших націй. На практиці це означало, що українці (як і всі інші народи) мали щезнути, трансформувавшись у нове етнополітичне утворення. Ідея злиття націй була не нова. Це була давня ідея російських царів („обрусєніє інородцев”), тепер лише камуфльована комуністичною риторикою. Але як тоді, так і в радянські часи вона супроводжувалася жорстоким переслідуванням її противників. Мусимо визнати, що „політика злиття націй” певного успіху досягла. Принаймні в Україні в значної частини українців було підірване почуття національної ідентичності, вони стали себе ототожнювати не з Україною, а з СРСР, вважати себе не так українцями, як „радянськими людьми”. Питання власне України, її мовно-культурної самобутності, не кажучи вже про її політичну й економічну незалежність, їх уже не хвилювало. Та й не могло хвилювати, адже їх Батьківщиною тепер була вже не Україна, а великий Радянський Союз. Вони прийняли ідею „злиття націй”, згодилися з тим, що Україна як самобутня одиниця має зникнути. І в цьому за великим рахунком, безумовно, є ознака зради. Зради предкам, родові, крові. Проте не берімося їх судити надто строго, зважмо на важкі обставини, в яких вони перебували, на крайню жорстокість і облудність тоталітарного режиму, який панував в СРСР.

Отож, коли ми розуміємо, хто є внутрішньо ті українці, які називали себе „радянськими”, то нам не повинна бути дивною і їхня негативна оцінка діяльності ОУН-УПА. Адже ОУН і УПА обстоювали національну ідею, себто ідею утвердження України політично, економічно й культурно, і тим самим відверто заперечуючи ідею розчинення України в „новій спільноті”. А це в свою чергу означало, що ОУН і УПА прагли зруйнувати їх Батьківщину - СРСР. Адже незалежна Україна і Радянський Союз були явищами несумісними. Існування одного означало небуття іншого. Як же „радянські” українці могли позитивно ставитися до сили, яка заперечувала їх головні життєві засади?

Коли вибухла війна між Третім Рейхом і Радянським Союзом у частини українців, які залишалися прихильниками національної ідеї і не визнавали СРСР Батьківщиною, з’явилася надія реалізувати свою мрію – створення незалежної української держави. Організація Українських Націоналістів стала головним виразником їх почувань. Вона і очолила боротьбу за незалежність. Найактивніше діяльність ОУН проявилася в Західних областях, себто там, де національна свідомість населення була найсильніша і де українці виразно ідентифікували себе з Україною, а не з СРСР, визначали себе власне українцями, а не „радянськими людьми”.

Перед початком німецько-радянської війни ОУН мала певні сподівання використати Німеччину як союзника. Але невдовзі всі ілюзії розвіялися. Третій Рейх дивився на Україну лише як на здобич. І ОУН, оголосивши німців загарбниками, розпочинає з ними боротьбу. Тоді-то і виникає Українська Повстанська Армія. Курені УПА воюють з німецькими каральними підрозділами, потім, коли фронт пересувається за західні межі України, ведуть бої і з військами НКВД. Таким чином ОУН і УПА боролися і з Третім Рейхом, і з Радянським Союзом, розглядаючи обидві держави як ворогів України. І в даній ситуації ОУН і УПА виступали третьою стороною у Другій світовій війні, бо, проголошуючи мету створення незалежної української держави, не могли виступати ні на боці фашистської Німеччини, ні на боці російсько-комуністичного СРСР, держав, для яких ця мета була неприйнятна.

Цю колізію ніяк не можуть збагнути багато-хто із сучасних політичних дальтоніків, які твердять: раз воювали проти Радянського Союзу, значить були союзниками Третього Рейху. Про те, що в когось могли бути інтереси, які неможливо було втиснути у вузькі рамки двокольорового поділу світу („не з нами, то з ними”) цим політиканам ніяк не до тями.

А втім, у цьому питанні з боку осуджувачів ОУН-УПА багато спекуляцій, небажання визнавати факти і навіть свідомого обману. Щодо фактів, то вони річ дуже вперта. Неможливо, наприклад, заперечити, що метою Організації Українських Націоналістів була незалежна українська держава. Адже крім націоналістів ніхто цієї мети так відверто не проголошував. Вона присутня у будь-якому їхньому документі. Неможливо також заперечувати, що УПА воювала проти німців. Про це також зібрано цілі томи документальних свідчень. Проте говорять, стверджують, повторюють одні і ті ж слова всупереч здоровому глузду. Природно виникає питання: „чому”?, що змушує неґаторів ОУН-УПА так наполегливо заплющувати очі на правду?

Причина, нагадуємо, в одному, в проблемі самоідентифікації. Українці, які осуджують ОУН-УПА, належать до тої частини наших співвітчизників, які і досі не прийняли або прийняли вимушено українську незалежність, себто головну мету ОУН-УПА. По суті вони живуть в українській державі, де факто є її громадянами, але з Україною себе не ідентифікують. І це велика трагедія цих людей. Адже українська держава існує, вона визнана цілим світом і цілком матеріальна. Хіба можна, живучи в Україні, будучи українцями за кров’ю, уявляти себе поза Україною? І справді, якщо вони не ідентифікують себе з Україною, не вважають себе громадянами України, тоді громадянами якої країни вони є? Росії? Білорусії? Казахстану? Але щоб ідентифікувати себе з Росією (Білорусією, Казахстаном), їм треба зректися України. А це зробити вони теж не можуть, бо все життя прожили на українській землі, і вона для них рідна. А може вони і далі вважають себе громадянами СРСР? Очевидно, що так. Вони ностальгують за Радянським Союзом. За державою, якої вже нема. Згодьмося, важко та й неможливо бути громадянином того, чого не існує. Батьківщину СРСР вони втратили, а нову Батьківщину, Україну, ніяк не можуть прийняти. Ось звідки всі ці проросійські сентименти. Адже для цієї частини наших одноплемінців Росія, Москва, російська мова, культура – все це також їхнє рідне, радянське. Росія для них (як і Україна) - це частина Радянського Союзу. Але ідентифікувати себе лише з Росією вони не можуть, так само як не можуть ідентифікувати себе лише з Україною, бо почували себе громадянами цілості, а не якоїсь однієї частини. От і доводиться їхнім душам розриватися. Однак іншого шляху нема, як відчути себе громадянином реальної країни, в якій живеш. Іншого шляху нема ще й тому, що всяка держава є потужним фактором самоідентифікації своїх громадян. І цей процес об’єктивний, він відбувається незалежно від будь-чиїх бажань.

І все-таки мусимо чіткіше відповісти на поставлене питання: чому певна частина українців засуджує діяльність ОУН-УПА? Гадаю, після всього викладеного вище відповідь буде виглядати достатньо обґрунтованою. Тому, що ОУН і УПА воювали проти Радянського Союзу, проти держави, яку згадана частина українців вважала Батьківщиною, боролися за незалежну Україну, якої вони, „радянські” українці не хотіли. А також тому, що ОУН була ідейним натхненником тої другої частини українців, які не зреклися свого національного коріння і які робили все, щоб зруйнувати СРСР, і завдяки активності яких, власне, і було створено теперішню українську державу, державу, яку „радянські” українці не приймають і зараз. Вони не приймали її тоді, вони не приймають її і тепер. Не приймають тому, що Батьківщиною своєю вважали і вважають СРСР, а не Україну.

Взагалі, дискусія про ОУН-УПА має бути очищена від численних спекуляцій, якими вона переобтяжена. До таких спекуляцій, наприклад, відноситься взаємне звинувачення у зраді. Сторони, які дискутують, мусять насамперед визначитися із підставовими вартостями. Якщо в них є такі спільні вартості, то є сенс шукати, хто від чого відступив, хто що порушив. Коли ж нема, то їх розмова уподібниться на діалог зайця і риби. Себто вони не сприйматимуть і навіть не розумітимуть доводи один одного.

Спробуймо ж вияснити, чи правомірне взаємне звинувачення сторін у зраді. Зразу ж виникає питання: у зраді кого, яких вартостей? Ну, скажімо, України. Тоді візьмімо за спільну вартість благо України, українського народу. Для свідомих українців благом України є реалізація національної ідеї, виведення української нації до світових вершин в політичному, економічному і культурному (зокрема щодо ролі української мови) аспектах. Державна незалежність розглядається ними як необхідна умова втілення цієї ідеї в життя. Чи так само трактують благо України „радянські” українці? Ні, звичайно. Для них благом України є ідея „злиття націй”, так би мовити асиміляційна ідея. Згідно з нею український народ мав би розчинитися в російському національно-культурному єстві і таким чином прилучитися до найвищих світових вершин. Тому руйнування всяких політичних, економічних і культурних (зокрема мовних) бар’єрів, які перешкоджають цьому розчиненню, належить розглядати як позитив. Ось з якої причини „радянські” українці не почували дискомфорту від факту занепаду української мови, самобутності української культури, втрати самостійності в економіці, науці, ось чому бутафорну державність УРСР називали повноцінною. Для них всі ці факти були не злом, а добром.

Як бачимо, між одними і другими українцями немає спільних вартостей. Їх розділяють діаметрально протилежні ідеї: національна й асиміляційна, одна за утвердження України, друга за розчинення її. А якщо немає спільних вартостей, то неможлива і зрада. Ветерани ОУН-УПА нікого не зрадили, бо ніколи не були прихильниками асиміляційної ідеї, ветерани Червоної армії („радянські українці”) нікого не зрадили, бо ніколи не були прихильниками національної ідеї. Ні одні, ні другі не можуть вважатися зрадниками. Вони просто ідейні противники. З тою лише різницею, що свідомі українці виступали за те, щоб Україна була, а „радянські” українці, щоб її не було.

Отож перед нами, сучасними українцями, стоїть конкретний вибір: з ким ми, за кого ми? За утвердження України, чи за її асиміляцію? За незалежність, чи проти неї? Ось на які питання спочатку мають відповісти ті, які збираються дискутувати про роль ОУН-УПА в українській історії. І якщо ми за незалежність, якщо визнаємо незалежну українську державу своєю Батьківщиною, то хіба посміємо осуджувати ветеранів ОУН-УПА, співвітчизників наших, які півстоліття тому клали голови в боротьбі за цю незалежність? Якщо ж ми все-таки осуджуємо їх, тоді мусимо чесно визнати перед собою і перед суспільством, що ми противники незалежної української держави. Бути за незалежність і осуджувати ОУН-УПА неможливо. Ті, хто це робить, або не розібралися в собі, або свідомо лицемірять.

Published on 25 January 2011