Юлій Хвещук

Історичні манівці

Історія в Україні вже давно перетворилася на зручний засіб політичної боротьби. Партійці безсоромно маніпулюють окремими фактами, історичними постатями, висвітлюючи їх у вигідному для себе і привабливому для власного електорату світлі.

Історія в Україні вже давно перетворилася на зручний засіб політичної боротьби. Партійці безсоромно маніпулюють окремими фактами, історичними постатями, висвітлюючи їх у вигідному для себе і привабливому для власного електорату світлі. Абсолютно не замислюючись над тим, що такими своїми діями вони ще більше поглиблюють розкол і загострюють протистояння у дестабілізованому українському суспільстві. Втім, замислюватися – загалом не характерно для наших політиків. Тому думати намагаються ті, для кого цей процес є більш притаманним – науковці. В даному випадку, історики.

14-15 січня у Львові проходив круглий стіл із обговорення посібника «Разом на одній землі. Історія України багатокультурна», підготований Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова доба». До речі, посібник цей вже готовий і вийде орієнтовно у 2012 році.

Проаналізувавши існуючий стан справ, історики з різноманітних куточків України дійшли спільної думки про те, що необхідно терміново запропонувати нову модель історичного примирення, замість того, що зараз твориться з історією. Така модель переважає в Європі після Другої світової війни і значною мірою сприяла утворенню Європейського Союзу. Пропагуючи і пропонуючи таку модель, історики бачать у цьому свій внесок до інтеграції України у спільний європейський простір.

Учасниками круглого столу було проголошено створення «Історичної ініціативи» - добровільного руху істориків-науковців та вчителів історії, які готові до реалізації європейських демократичних принципів у системі історичної освіти України. Вони бачать потребу відкритих дискусій щодо історії, в основі яких – прагнення до порозуміння. На перший погляд, все виглядає просто ідеально. Та, як відомо, ідеалів насправді не існує. Тому поза гарно задекларованими намірами, пролунали і деякі думки, які заслуговують не на овації, а на певні роздуми.

Наприклад, впродовж круглого столу розгорнулася дискусія про те, скільки курсів історії має бути в школі. Тобто, викладати історію України плюс всесвітню історію, чи просто загальну історію. Цікаво, що в робочій групі при Міністерстві освіти і науки, яка розробляє нову концепцію історії України, вважають, що викладання історії України має бути збережено (навряд чи команда Табачника дбає про глибоке знання молоддю історії України). Але професор Львівського національного університету ім. І. Франка Ярослав Грицак зауважив, що в Європі відмовились від викладання національних історій після Другої світової війни, коли виникла концепція примирення і потреба формувати спільну європейську ідентичність. Україна, на думку Ярослава Грицака, ще досі «переживає своє ХІХ століття», тому що викладає свою історію відокремлено від європейської історії. А доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький додав, що в Європі історія вивчається інтегровано, хоч поляки чи французи найбільше уваги приділяють своїй власній історії. Тому історію України в школі треба викладати на тлі світової історії. А звичай викладати два окремих курси історії мала Російська імперія, потім СРСР, а тепер має сучасна Росія.

Питання: навіщо «промосковському» Табачнику ліквідовувати викладання історії України особисто, якщо це запропонують «проєвропейські» історики? Краще просто піти на демонстративний компроміс з «Європою». Тобто, геть від національної історії.

Ще перейнялися історики тим, що повинно подаватися у підручнику: історію українців чи історію народів, які населяють території України? Тобто, чи ми беремо в основу підручника територіальний принцип, чи ми беремо в основу підручника етнічний, етноцентричний принцип? Професор Яковенко заявила, що історія – це, перш за все, історія людини. У підручнику з історії України мають бути представлені всі народи, які живуть на території країни. Звичайно, з центральним елементом, титульним етносом. Професор Грицак додав, що найбільші дискусії точилися навколо питання про характер ідентичності. Складність української ситуації полягає в тому, що тут є пограниччя. А на сьогодні найгостріша проблема – це ідентичність російськомовних громадян.

Питання: для чого міністерство науки та освіти повинно перейматися збереженням української національної свідомості та історичної пам’яті, коли сучасний «європейський» досвід підказує нагальну потребу терміново вмонтувати в історію України життя інших етносів (лише як – обраних кимсь, чи всіх? Якщо обраних, то за якими критеріями? Чисельність? То від скількох тисяч рахуємо?). Це питання треба дослідити, а українці можуть і почекати. Їх і так багато, чекали стільки років і століть, почекають ще. Головне – європейськість не на словах, а у справах.

Далі, було запропоновано принципово переосмислити місця війн в історії. Професор Києво-Могилянської Академії Наталія Яковенко вважає за потрібне розділяти історію дослідницьку, яка має включати все, та історію шкільну, яка, насамперед, має бути виховною. Важко не погодитися. Але далі йде наполягання на «дегероїзації війни». На її думку, у шкільних підручниках потрібно пояснювати, що війна означає мільйони невинних жертв. Ярослав Грицак традиційно сказав багато ні про що. Наприклад, про різні типи героїзму. Мовляв, є тип героїзму, де герої є бандитами. А є ще героїзм жертви. Тобто, у всіх війнах більшість людей хоче не вмерти, а вижити. Дуже в багатьох випадках виживання є конформізмом, колаборацією. На його думку, важливо акцентувати увагу на героїзмі не тих, хто стріляє, а тих, у кого стріляють. «І в тому сенсі, якщо брати українську історію, нас більше об’єднують жертви, аніж герої», – підкреслив на прес-конференції професор.

Отже, коротко: захищати свою країну, свій народ, свою родину – це не героїзм. Героїзм – це вмирати. Питання: для чого «промосковським» політикам та міністрам обмежувати національно-патріотичне виховання молоді, якщо можна піти на компроміс з «проєвропейськими» істориками та визнати, що героїзм – це не боротися, а вмирати? І героїзм стає «немодним», і герої не перемагають, а вмирають.

Далі науковці перейнялися питанням, чи підручник з історії України має передбачати національне виховання, чи «все-таки виховання доброї людини». «Кого ми виховуємо? Ми виховуємо українця, чи ми виховуємо моральнісно свідому людину? - запитувала, зокрема, Н. Яковенко (виявляється, ці поняття є не тотожні, а протилежні).- Якщо ми хочемо, щоб дитина виростала терпимою до інших рас і інших релігій, ми повинні з підручника прибрати ці дивні речі, за якими православна церква є єдина церква, яка знає праву віру, і більше ніхто крім неї нічого не знає». Потрібно вчити молоду людину «вірити не тільки своїм поглядам, а вірити в те, що його опонент теж може мати рацію, і що опонента треба переконувати, а не з окопа по ньому стріляти». Питання: чому ні? Чому ж не погодитися з «європейськими» істориками, які пропонують: якщо хтось стверджує, що Україна є «австрійським проектом», «западенци» - взагалі окреме етноутворення, а українська земля – «ісконно русская», то цілком можливо, він має рацію?

Отже, починали з потреби перетворення історії з інструменту розбрату українців на інструмент консолідації. Гарно. Закінчили потребами ліквідації викладання національної історії, нівелювання поняття героїзму (герой – це не герой, герой – це жертва), толерантно вислуховувати думку опонента, постійно сумніваючись на кшталт «а може він правий, а не я?».

Чому ж так? Чому погляди «модерних європейських» істориків можуть спричинювати задоволене похитування головами закоханого в Москву Дмитра Табачника і слугувати для нього додатковими аргументами в його шкідницькій діяльності?

Відповідь легко розгледіти в самооцінці засновників руху «Історична ініціатива» («маємо позитивний досвід в реалізації міжнародних проектів») та задекларованій методології роботи - співпраці з фаховими істориками та вчителями з сусідніх європейських країн для створення альтернативних концепцій, навчальних програм та програм викладання історії. Гранти, гранти.

Ось так можна на словах ставити собі мету «озахіднення», «оєвроплення» України, а заслуговувати овацій зовсім з протилежного боку. Так і трапляється, що інколи теоретично-добрими намірами встеляється шлях до практичних манівців. Хто бажає гуляти ними в компанії з професійним професором Ярославом Грицаком, заробляючи свої євро і безкоштовно (?) даруючи теоретичну основу для «сучасних нововведень» Табачника і компанії – що ж, справа смаку. Тільки смаки ці якісь зовсім неукраїнські.

Published on 24 January 2011