Володимир ЯВОРСЬКИЙ

Ідентичність - запорука успіхів

„України, якої хочемо, ще немає, але ми можемо створити її у власній душі», - ці слова Дмитра Донцова я прочитав у самвидаві десь у сімдесятих роках минулого століття, і вони надовго запам’яталися мені своєю простою самоочевидною правдою.

„України, якої хочемо, ще немає, але ми можемо створити її у власній душі», - ці слова Дмитра Донцова я прочитав у самвидаві десь у сімдесятих роках минулого століття, і вони надовго запам’яталися мені своєю простою самоочевидною правдою.

Здається, у цій короткій формулі Донцов фактично означив чи не найголовнішу проблему українського народу, проблему, яка була актуальна в його часи, в пізніші радянські часи, і яка (чи не парадокс?!) залишається гостро актуальною і сьогодні по дев’ятнадцятьох роках української незалежності. Назва проблеми – несконсолідованість України, себто нерозуміння переважною більшістю українців своїх вищих національних пріоритетів. А таке нерозуміння, ясна річ, породжує апатію, пасивність (іноді й саботаж), що в результаті зводить нанівець навіть найкращі ініціативи влади. Адже без живої підтримки суспільства неможливо досягти успіху в жодному починанні. Тому донесення тої чи іншої ідеї до свідомості людей і дохідливе пояснення навіщо її треба втілювати – є вкрай важливим завданням для керівництва будь-якої країни.

А тепер погляньмо, що відбулося з Україною. Розпався Радянський Союз. Причина: природне одряхління, себто нездатність радянського державного організму адекватно відповідати на нові виклики. В суспільній свідомості це виявлялося в щораз глибшій зневірі щодо офіційних радянських вартостей, те, задля чого створювався СРСР (щасливе комуністичне майбуття), фактично втратило підтримку громадян. І Країна Рад розсипалася як картяний будиночок. Зверніть увагу, руйнація сталася не через матеріальні нестатки населення (у сімдесяті-вісімдесяті роки матеріальний рівень життя радянських людей був чи не найвищий за всю історію Радянського Союзу), а внаслідок банальної зневіри суспільства в проголошувані ідеї. Отже, причина падіння російсько-комуністичної супердержави, переконаний, криється в духовних, а не в матеріальних (як дехто в простоті своїй і досі думає) сферах.

У 1991 році проголошено незалежність України. Для великої частини українців, у яких внаслідок тотальної асиміляційної політики радянської (фактично російської) влади дуже ослабло почуття окремого «ми» (національна ідентичність), це був не так бажаний, як неуникненний крок. Держава СРСР духовно знемогла, втратила стрижень, керованість і розпалася на регіональні частини, себто на природні, базовані на національній спорідненості спільноти, внаслідок чого почався так званий «парад суверенітетів». Українці теж, ясна річ, не могли не прилучитися до цього «параду», бо треба було так чи інакше організовувати своє життя на румовищі колись могутньої імперії. Однак, варто підкреслити, що якби в нашому народі не набралося належної кількості національно свідомих й активних людей, для яких утвердження самобутності української нації і створення української держави було споконвічною мрією, то ніякої української держави не виникло б, і Україна сьогодні просто була би південно-західною областю Росії. І ось у цьому (себто, що велика кількість наших громадян не піддалася асиміляції й зберегла мрію про українську незалежність) колосальна заслуга всіх тих українців, які боролися й поклали голови за нашу свободу, починаючи з далеких козацьких часів і кінчаючи Українською Повстанською Армією, Організацією Українських Націоналістів та дисидентами. Саме завдяки їхній боротьбі та самопожертві ідея незалежності не щезла, пройшла крізь віки і втілилася, коли прийшов слушний час 24 серпня 1991 року. І це зайвий раз засвідчує, що будь-яке змагання, опір, якщо вони навіть зазнають поразки, не є марними.

Але повернімося до нашої безпосередньої теми. Цікавий парадокс. Пропагуючи в часи перебудови ідею державної самостійності України, прихильники унезалежнення в особі націонал-демократів (принаймні переважної їх більшості) висували аргументи не духовні, а матеріальні, себто закликали людей підтримати незалежність, бо це, мовляв, принесе народові нечувані статки. Таким чином національна ідея (захист і утвердження української ідентичності політично, економічно й культурно) замінювався примітивними обіцянками добробуту, до яких додавалися ще туманні слова про демократичні свободи. Фактично націонал-демократи другорядне виставляли як головне, пояснюючи людям для чого потрібна незалежна українська держава. Те, що така аргументація на довшу перспективу може бути руйнівною, не кажучи вже про її хибність за суттю (адже для підняття добробуту зовсім не обов’язково від когось відокремлюватися і створювати незалежну державу) вони не зважали, твердячи, що більшість народу не готова сприймати національну ідею в чистому вигляді. Таким чином теперішню українську державу було створено на вкрай хиткій основі – на обіцянці матеріального добробуту для народних мас. І виходило, що поки добробут є, держава потрібна, а як тільки він з якихось причин похитнеться, то держава що, вже непотрібна? Ясна річ, що гіршого фундаменту державності годі й придумати. І сьогодні ми пожинаємо плоди цієї фатальної політичної помилки, бо наш народ у своїй масі свято переконаний, що незалежність тільки для того й була проголошена, щоб людям краще жилося матеріально і цілком справедливо почуває себе ошуканим.

Інша справа, коли державу засновувати на духовних вартостях, на ідеї захисту й утвердження національної ідентичності як найвищої цінності (національна ідея), себто, поставивши перед собою мету закріпити ці цінності як «образ ідеальної України в душах людей» (Д.Донцов). Безумовно, народ, сконсолідований на такій міцній основі витримає, як показує світова історія, найтяжчі випробування і спроможеться досягти успіхів у будь-якій сфері, у тому числі й щодо матеріального добробуту.

Розуміючи це, знаючи, наскільки роз’єднані наші люди, яка велика маса українців має підірване національне самоототожнення, ми всі, і насамперед українське державне керівництво мусили би докладати максимальних зусиль, аби українська ідентичність стала наскрізною в нашому народі. Бо без утвердження ідентичності українців ні про яку консолідацію, а тим більше ні про які економічні чи інші досягнення не може бути й мови. Третій президент України Віктор Ющенко це розумів як ніхто і робив усе, щоб утвердити українську національну свідомість (правда міжусобиця із занадто амбіційним прем’єр-міністром Ю.Тимошенко зчаста зводила його зусилля нанівець), але чи усвідомлює вагу української ідентичності в справі консолідації України, а, отже, й успіхів у реалізації тих чи інших державних завдань, зосібна й економічних, теперішній президент Віктор Янукович? Здається, він допускає ту ж помилку, яку допустили націонал-демократи напередодні проголошення незалежності і яку за наступні понад дев’ятнадцять років так і не було виправлено.

Published on 21 January 2011