Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

«Процес 59-ти»

Арешти і засуди над українськими студентами у вітчизняній історії є справою досить традиційною, проте рідко коли вони були настільки жорстокими, як «процес 59-ти» щодо львівського студентства. На ньому 70 років тому 42 підсудних отримали смертний присуд.

Арешти і засуди над українськими студентами у вітчизняній історії є справою досить традиційною, проте рідко коли вони були настільки жорстокими, як «процес 59-ти» щодо львівського студентства. На ньому 70 років тому 42 підсудних отримали смертний присуд.

Ретроспектива «правосуддя»

Галичина, яка у ХХ столітті перебувала у складі кількох імперій, пережила неодноразові акти переслідувань українців за національною ознакою. Чи не найбільше фігурантів у чисельних судових процесах складали представники українського студентства. У 1910 році відбулися перші з великих арештів. Саме цього року в результаті сутичок між поляками та українцями у Львівському університеті загинув український студент Адам Коцко. У результаті чисельних арештів справу було доведено до суду й на лаві підсудних опинився 101 український студент.

«Процес 101», як його назвали журналісти та громадськість, тривав п’ять місяців – з лютого по липень 1911 року. Його результатом стало визнання українців винними не лише у заворушенні, але й у вбивстві Коцка. Таким чином, підсудні отримали невеликі терміни ув’язнення – від двох тижнів до трьох місяців.

Тим самим періодом датується і перший «політичний» смертний вирок стосовно українця. Його австрійська влада присудила студентові Мирославу Січинському, який у 1908 році вбив львівського воєводу графа Анджея Потоцького. Щоправда, цей вирок так і не було виконано. Завдяки коштам, зібраним українцями, а також хисту майбутнього провідника УСС Дмитра Вітовського, Січинському вдалося втекти з в’язниці та емігрувати за кордон.

У роки панування Польської держави кількість політичних процесів збільшилася в десятки разів, що було безпосередньо пов’язано з діяльністю націоналістичних організацій, а терміни, які присуджувалися українцями, були більшими та жорсткішими, ніж у попередню добу.

Найбільші суди над українцями, здебільшого студентством, відбулися у 1935-1936 роках. На процесах проти «Бандери та товаришів» було обвинувачено 29 осіб, які належали до Крайового Проводу ОУН. Вироком стали чотири довічні ув’язнення та три смертні кари, які також було замінено на довічні ув'язнення. Інші підсудні отримали різні терміни ув’язнення, які в сумі склали 214 років тюрми.

У «польський період» було присуджено й низку смертних вироків, але більшість із них замінено на довічні ув’язнення. Проте з 1922-го по 1938 роки через розстріл або повішення було страчено семеро українців, які були членами УВО-ОУН і безпосередньо пов’язані з політичними атентатами. Очевидно, це й близько не могло зрівнятися з тим, що пережила Західна Україна лише за неповні два перших роки радянської влади.

«Перші совіти» та арешти студентів

На територію Галичини Червона армія ввійшла 17 вересня 1939 року. Попри декларації, які засуджували «панську Польщу», більшовики насамперед зацікавилися українцями, які були в опозиції до польської влади. Через чотири дні 21 вересня було розпущено найбільші політичні легальні партії. Менш ніж за 2 роки панування більшовицького режиму до червня 1941 року було депортовано з колишніх Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств майже 550 000 осіб.

Жертвами «перших совітів», як їх назвали галичани, став майже кожен 10-й мешканець Західної України. При цьому слід мати на увазі, що більшовики захопили вдвічі меншу територію колишньої Польщі, аніж нацисти, але за той самий час репресували у 3-4 рази більше людей, ніж німці на своїй території.

Найбільш цинічним та жорстоким із судових процесів, які провели більшовики за цей період, можна вважати «процес 59-ти», що відбувався над українськими студентами та гімназистами. Самі арешти були проведені у вересні 1940 року. Тоді було арештовано 13 студентів Львівського університету, 6 - медичного інституту, 3 – політехнічного, 12 гімназистів та ще 11 випускників гімназій та вищих шкіл. Усього арештовано 59 молодих українців, які були пов’язані з Організацією Українських Націоналістів. Усі обвинувачені, а це 37 чоловіків і 22 жінки, були віком від 15 до 30 років.

Упродовж майже чотирьох місяців тривало слідство, яке мало за мету в будь-який спосіб отримати розкаяння студентів і відповідні свідчення під час судового процесу. Незважаючи на тогочасну практику закритих процесів, у цьому випадку мова йшла про показовий процес проти молодих націоналістів. Хоча офіційні документи засвідчили: «Більшість засуджених як на попередньому слідстві, так і на судовому засіданні не визнавали себе винними і не покаялись, а навпаки – заявляли у суді, що вони були і залишаються непримиренним ворогами радянської влади й у майбутньому, якщо буде така можливість, за будь-яких умов будуть вести боротьбу проти радянської влади…».

«Процес 59-ти»

Процес над студентами та гімназистами, частина з яких були лише прихильниками ОУН чи членами Юнацтва, був абсолютно не схожим на традиційні радянські розправи. Студентство, яке пережило кілька місяців допитів та тортур, продемонструвало поведінку зовсім нетипову для приречених радянських в’язнів. Тут ще витав дух політичних процесів, які в Польщі проводилися над націоналістами. Останні вважали, що й лава підсудних є важливим місцем для пропаганди своїх ідей та цінностей.

І хоча процес тривав лише три дні – з 17 по 19 січня 1941 року, він залишив цілу низку прикладів мужності молодих студентів. Зокрема, коли прокурор поставив провокаційне запитання одній із наймолодших підсудних - Марійці Наконечній, якій було не більше 15 років і яка найімовірніше була лише членом Юнацтва, що вона зробила б, якби ОУН доручила їй вбити «батька Сталіна», то у відповідь почув: «Я виконала б наказ Організації».

Другий день процесу відбувався у Щедрий вечір і, навіть перебуваючи на лаві підсудних, юні націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене і, обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: «Скубни трішки і подай далі». Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх наче за спільним столом на Щедрий вечір...», - згадувала пізніше одна із учасниць процесу – Люба Комар.

Не привчений до радянської судової практики, адвокат із Галичини Роман Криштальский, захищаючи молодь, незчувся й у своїй промові, вказуючи на підсудних, вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!».

А Люба Комар у спогадах занотує: «Це були мужні і зворушливі слова. Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

Львівський окружний суд засудив усіх 59 обвинувачених. А 42 із них, у тому числі й 11 жінок та дівчат, до найвищої міри покарання – розстрілу. Інші 17 осіб отримали 10-річний термін, а також 5-річне «ураження в правах» та конфіскацію майна.

У березні Колегія Верховного суду СРСР переглянула вироки, й до розстрілу було присуджено 22 із 42 смертників. Іншим смертний вирок було замінено на тривалі терміни. А одній із засуджених Ірині Пик як громадянці США вдалося емігрувати. 5 липня 1941 року велика частина засуджених у «процесі 59-ти» здійснила втечу із підпаленої більшовиками в’язниці у Бердичеві.

Серед арештантів-смертників був й Дмитро Клячківський, пізніше Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), організатор і перший командир УПА.

Published on 20 January 2011