Геннадій ІВАНУЩЕНКО, член Спілки архівістів

Архівофобія влади

Архівну інформацію можна сприймати, або не сприймати. Сперечатися відносно повноти фактів, відображених у документах. Але архіви неможливо ігнорувати. В цьому їх сила і, водночас, вразливість, особливо в періоди «перекроювання» історії.

Архівну інформацію можна сприймати, або не сприймати. Сперечатися відносно повноти фактів, відображених у документах. Але архіви неможливо ігнорувати. В цьому їх сила і, водночас, вразливість, особливо в періоди «перекроювання» історії.

Звернімо увагу на ту обставину, що Національний архівний фонд тому так і називається, що зберігає у своєму складі інформацію про історичне минуле всієї нації та належить виключно їй, а не політичним силам, групам людей тощо. Отже, кожна влада, як інструмент політичної волі групи людей завжди мала до архівів «подвійні» почуття. З одного боку на архівній інформації «вибудовувався» її ідеологічний фундамент. З іншого – засекречувався, нищився, не брався до уваги той комплекс архівних документів, який «не вписувався» в цю ідеологічну конструкцію. Наприклад, д.і.н. Марина Палієнко у своїй монографії «Архівні центри української еміграції» (К.: 2008) згадує, як чехословацький уряд в кінці 1950-тих років передав СРСР кілька вагонів документів періоду УНР з умовою, що вони будуть залучені до фондів українських архівів. Вагони отримали, але умова виконана не була – частина документів поїхала до Москви, решту знищили1.

Які ж причини такого страху перед архівною інформацією? В логіці дій нинішньої «української» влади їх «прочитується» як мінімум, три:

1. Світоглядні. Історичні конструкції, побудовані на міфах (а так воно в більшості випадків і є, за винятком демократичних систем влади, які толерують академічні свободи) дуже вразливі. Через це вразлива сама влада, точніше історичне обґрунтування її легітимності. Наприклад, теза про «тріумфальний хід радянської влади», отже, про її «вкоріненість» в українське життя легко розбивається статистикою виборів до Установчих зборів, ворожим ставленням переважної більшості суспільства до більшовиків, зафіксованих у численних зверненнях та пресі, нарешті, документами про масовий повстанський рух українських селян. Легітимність же влади нинішньої (ментально спорідненою з радянською) хорониться не стільки статистикою, скільки перерахунком бюлетенів та звіркою протоколів. Є в Державному архіві Сумської області такий фонд: Р-2362 – Колекція документів з історії Сумщини. Якщо взяти, для прикладу, події 1917 і наступних кількох років, то 90% інформації цього фонду прямо суперечить не тільки вищезгаданій тезі, але й підводить під сумнів низку наступних за часом ідеологічних конструкцій: про боротьбу з «куркульськими бандами», «всенародну боротьбу з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни» тощо. Людина, яка дослідила зміст цих документів ніколи вже не говоритиме про Голодомор і комуністичні репресії як про прикру помилку, чи «знищення власного народу». Адже, цілком очевидно, що незвані «гості», які прийшли на українську землю у 1918-му, вже у 1932-1933 та в 1937-му «успішно» нищили якраз чужий народ. Той самий народ, який, у свою чергу, в 1941-му не зовсім однозначно сприйняв відхід «східних» чужаків і прихід «західних». Те ж, що у структури радянської влади було «рекрутовано» багато українців (як, до речі, і в німецькі органи) ніскільки не нівелює загарбницький характер обох режимів. Приклад: близько 2000 осіб місцевого населення було задіяно в окупаційній адміністрації та поліції Лебединського району, а близько 4000 їх земляків, воювали в Червоній армії і на 1946 р. повернулися додому. Причому «…около 500 чел. членов и кандидатов ВКП/б/ оставалось проживать на оккупированной территории. Абсолютное большинство из них прошло регистрацию у немцев, арестовывались и при сомнительных обстоятельствах освобождались из под стражи, а затем рекламировали себя участниками подпольных антифашистских групп и организаций.2» І так «чорним по білому» у переважній більшості здавалось би «залізобетонних» історичних тем. А була б радянська влада «своєю» – фронт зупинився б не під Москвою, а під Києвом…

2. Персональні. Кожна людина залишає власний слід на землі. В тому числі й документальний. Так само, кожному хотілось би, щоб він був, або, хоча б «виглядів» позитивно. На жаль… на жаль… От, написав якийсь журналіст «викривальну» статтю, що архів, мовляв, «фальсифікує історію на користь бандерівців»3 а не підписався. Чому? Бо подібна з-під його пера була у 1991-му. Тоді теж «винуватим» зробили архів, бо «неправильні» листи остарбайтерів опублікував. Ну не сподобалася владі радянській і теперішній (а чи є між ними світоглядна відмінність?) архівна інформація, яка несвідомо «підкопувала устої», тобто Міф! І все… А низка інших публікацій згадуваного «дописувача», яка зберігається в підшивках «Ленінської правди» – це замовне шельмування достойних, і просто нормальних людей. От і виходить, що чоловік усе життя заробляв на хліб (можливо й з маслом), обслуговуючи владу. Але як?! Здається сьогодні у журналістів це називається «джинса» і за неї дають гроші. Раніше це називали підлістю і давали в пику.

3. Методичні. Архів фіксує не тільки те, «що?» і «ким?» робилося, але й те «як?» Те, як вирощували картоплю, боролися з довгоносиком чи парували свиней на початку ХХ століття4 – хоча й цікава інформація, але нині суспільні запити інші. «Хто здав мого діда?», «Як мої предки потрапили на Колиму?», «Як загинув Руднєв?» – далеко не повний перелік «стандартних» питань… Що поробиш, у згадуваному вже Лебединському районі через «фільтрацію» у 1946 р. було пропущено 10 тис. чоловік, або кожен 7-й житель5. А фонд ДАСО Р-7641 (фільтраційні справи колишніх остарбайтерів та позасудові кримінальні справи репресованих) налічує 84547 (!) одиниць зберігання6. Звичайно, архівісти стоять на сторожі інтересів особи, яку б роль вона не виконувала, хоча всі документи – на відкритому користуванні. Так що «герої пункту 2» можуть спати спокійно… принаймні, до пори, коли «гряне» люстрація. А ось що стосується методів здійснення провокацій ворожих спецслужб проти Українського визвольного руху, стеження за релігійними групами, прослуховування чи «методики пресування» та звільнення неугодних – тут для нинішніх «небожителів» є чому повчитися. Вчаться ж доволі успішно. Такого тиску на свободу наукової думки, на архівну інформацію не було, мабуть, з радянських часів. Воно й зрозуміло, раз віртуальний СССР, куди нас спрямовує «гарант» та його кремлівські покровителі – це певний «стандарт», значить і методи «стандартні». Бо хіба може бути щось інше у «влади чекістів та рецидивістів»? Ось тільки про одне забувають: відповідь народу на таку «методику» завжди була адекватною. Це теж є в документах. І цього найбільше боїться влада. Тобто, її найбільша фобія – це ЗАДОКУМЕНТОВАНА СВОБОДА.

Published on 24 December 2010