Доктор юридичних наук, професор Олександр Шевченко

Стосовно "приступу русофобії у київському університеті"

Міністр освіти і науки України Д.Табачник у ефірі телеканалу Інтер 12.ХІ.2010 року сказав, що міністерство відкликає свій лист про рекомендацію "Історії українського права" (за ред. проф. Безклубого І.А.- К., Грамота, 2010-336 с.) як навчального посібника

Міністр освіти і науки України Д.Табачник у ефірі телеканалу Інтер 12.ХІ.2010 року сказав, що міністерство відкликає свій лист про рекомендацію "Історії українського права" (за ред. проф. Безклубого І.А.- К., Грамота, 2010-336 с.) як навчального посібника для вищих навчальних закладів, бо "там є кілька речей, які викликають острах у будь-якої нормальної людини". Тобто він визнав, що міністерство допустило помилку, надавши гриф навчальному посібнику. Чому ж так пізно було проаналізовано текст навчального посібника, адже Міністерство освіти та науки надало гриф ще у червні 2010 року?

Матеріал "про русофобію в київському університеті" поширило російське агентство REGNUM, створене працівником, який в адміністрації президента В.Путіна з 2005 року займався координацією боротьби з розвитком "кольорових" революцій в країнах СНД. Саме воно повідомило, що за інформацією "наших колег з України", в навчальному посібнику міститься "русофобія", і що декан юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка має намір не обмежуватися лише "розпалюванням міжнаціональної ворожнечі. У найближчих планах у печерного націоналіста стоїть розпалювання і міжрелігійної ворожнечі".

Мабуть, "українські колеги", а точніше – українські "стукачі" агентства викрили такі "плани", або ж "прочитали" думки декана щодо розпалювання "національної і релігійної ворожнечі". Саме вони повідомили агентству, що вже призначено "стрілочника, якого "принесуть в жертву", щоби "затушкувати скандал". Таким стрілочником, зазначило агентство, має стати один із співавторів посібника пенсійного віку. У коментарі до матеріалу агентства якась Ольга Георгієва (див газету "Киевский вестник" 2.ХІ.2010) вимагає, "щоби і пан Табачник, міністр освіти і науки, замість того, щоби вирішувати фінансові питання…зайнявся…такими ось псевдовченими".

Агентство REGNUM зазначає, що "для основного удару київські русофоби-фальсифікатори від юридичної науки обрали наукову теорію єдиної давньоруської народності, яка витримала свій іспит уже протягом декількох століть".

Відомо, що так звана наукова теорія єдиної давньоруської народності була вигадана для виправдання поглинання України імперською Росією. У Київській Русі не існувало якоїсь "давньоруської народності" так само, як не існувало західноєвропейської народності" в імперії Карла Великого. І імперія Карла Великого, і Київська Русь включали велику кількість племен і народностей, які спілкувалися різними мовами, і які мали різні традиції, обряди, звичаї, культуру тощо. На це звертає увагу ще літописець Нестор, який зазначав, що всі вони "имяху бо обычаи свои, и законь отець своих и преданья, каждо свой нравь".

Ще у кінці XVIIІ – на початку ХІХ століть українські дослідники зазначали, що між українцями та їхніми близькими сусідами з сивої давнини існувала і продовжує існувати велика різниця. Зокрема, науковий підхід стосовно етногенезу українців здійснив Опанас Шафонський, який у праці "Черниговского наместничества топографическое описание…" (1786) зазначав, що коріння українців криються у скіфських племенах, і таке твердження перегукується з даними сучасної археологічної науки. В анонімній "Історії Русів", написаній наприкінці XVIIІ – на початку ХІХ століть, а пізніше надрукованій під авторством Григорія Кониського, етногенез українців виводився від сарматських племен. Яків Маркевич у "Записках о Млороссии, её жителях и произведениях" (1798) прямо зазначав, що українці відрізнялися від своїх найближчих сусідів антропологічно, особливим характером, матеріальною культурою, побутом, звичаями, обрядами, віруваннями та мовою. У науковій розвідці Могильницького "Відомості о руськом язиці" (1829) зазначалося, що ніякої давньоруської мови "єдиної давньоруської народності" в період Київської Русі не існувало. Слів, спільних для східно-слов'янських діалектів, - зазначалося на ІХ міжнародному з'їзді славістів, що проходив у Києві у 1983 році, - було лише 6,8%, тоді як у діалектах південних слов'ян їх нараховувалося 11,2% (Резюме докладов и письменных сообщений ХІ международный сьезд славистов. – М., Наука. – 1983. – с.87, 89).

Так звана церковнослов'янська мова була штучно створена апостолом Павлом на основі староболгарської мови для поширення Візантією християнства серед слов'янських народів. Вона стала в Київській Русі офіційною мовою, якою користувалася верхівка суспільства скандинавського походження (варяги) та церковники, які були грецького та болгарського етнічного походження (Митрополит Євгеній Боховітінов. Вибрані твори з історії Києва. – "Либідь" - "ІСА", 1995. - с. 75-98). Церковнослов'янська мова стала також книжково-літературною мовою, поряд з якою існувала і українська мова.

Сучасні вітчизняні дослідники зазначають, що українська народність як серцевина етносу, сформувалася на базі субетнічних утворень у VIII-ІХ століттях, а з ХІІ-ХІІІ століть чітко вирізнилися первісні ознаки української нації (Вівчарик М.М., Капелюшний В.П. Українська нація: витоки, становлення і сьогодення. Навчальний посібник. – К.Олан, 2003.-с.23).

На особливостях українців наголошував всесвітньовідомий вчений, академік В.І.Вернадський. Він зазначав, що "національна свідомість українців розвинулася на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму" (Вернадський В.І. Українське питання і російська громадськість. Вітчизна, 1988, №6. – с.172).

Український, російський і білоруський етноси, народності і народи формувалися і розвивалися у різних просторово-часових вимірах, хоча протягом певного періоду і входили до складу Київської Русі.

Агентство REGNUM вважає, що твердження, які містяться в навчальному посібнику про те, що "російська мова формувалася в тісному зв'язку з мовами угро-фінських народів" і "на відміну від літературної мови, вона є досить убогою й нестача лексикону компенсується нецензурною лексикою", є "грубими і образливими висловлюваннями на адресу російського народу і російської мови".

У навчальному посібнику лише констатовано стан мови, який зафіксований навіть у юридичних документах. Зокрема у "Повісті врем'яних літ" літописець Нестор зазначає, що пращури росіян – радимичі, кривичі, в'ятичі нецензурно висловлювалися у присутності батьків і жінок: "срамословье в них предь отьци и предь снохами". Протягом наступних століть російська еліта забруднювала мову нецензурними словами, а сьогодні – ще й жаргонами криміналітету. Це вона принижує і ображає російський народ і російську мову.

До ХІХ століття в російській мові були відсутні юридичні поняття і терміни. Вони, як правило, запозичувалися із німецької і швецької мов. Була відсутня і національна юридична наука, а "перші примітивні підручники права" мали компілятивний характер і були надруковані в останнє десятиліття XVIII (Э.Аннерс. История европейского права. – М., Наука, 1994. – с.259). Лише після того, як науковці з України переклали російською мовою праці з давньогрецької і латинської мов, в російській юридичній науці сформувалися сучасні поняття і терміни. Навіть сьогодні давньогрецькі імена і окремі слова починаються з українського "е", а не російського "э": Еврипід, Евмей, евпатрид тощо. В.Белінський обурювався, що росіянам для того, щоби знати коли слід в словах писати коротке "и" і довге "і", необхідно вивчити "малоросійскій язик".

Мовна культура визначає правову культуру народу, а слова – суть і розуміння права, його досконалість і зрілість. Коли ж все праворозуміння передається лише словами на букву "х" і "б", то в народі виробляється нігілістичне ставлення до норм права і закону.

Висновок, зроблений у навчальному посібнику про те, що "в Московській державі було відсутнє право", агентству REGNUM здається "агресивно-русофобським". Це свідчить про те, що "українські колеги" агентства є недостатньо компетентними стосовно об'єкта критики. Адже у широкому розумінні джерелом (формою) права, крім закону, є звичаї, традиції, обряди, морально-етичні норми, справедливість, доброта, чесність тощо. В Україні вони застосовувалися до кінця XVIII століття у формі звичаєвого, а потім загального права, права справедливості, судового прецеденту та закону. А в Московській державі, а потім і в Російській імперії застосовувався тільки закон. Судебники 1497 року та 1550 року, Соборне Уложення 1649 року, Звід законів Російської імперії 1835 року забороняли застосовувати норми звичаєвого права.

Застосування лише закону було притаманне деспотичним режимам, а у ХХ столітті – фашистським і комуністичним, а сьогодні – авторитарним режимом деяких країн, що виникли на пострадянському просторі.

Українське право виробило норми, які характеризувалися чіткістю і зрозумілістю понять для всього загалу. Якщо, наприклад, в російському праві під злочинним розумілася якась "лиха справа" (Судебник 1497 року), а потім – "порушення царської волі" (Соборне Уложення 1649 року), то в українському праві злочин – "Божий гріх". Саме тому покарання в українському кримінальному праві у порівнянні з покаранням в російському праві відрізнялося м'якістю і гуманністю, у його нормах не було прямолінійності, жорстокості й невідворотності їх застосування. Саме тому в навчальному посібнику зроблено висновок, що "людське життя в Україні цінувалося на кілька порядків вище, ніж у Російській імперії". В українському кримінальному праві майже до кінця XVIII століття існував навіть інститут умовного покарання, який у демократичних країнах Європи виник і був юридично закріплений лише у ХХ столітті.

Агентство REGNUM обурив той факт, що в навчальному посібнику заперечно твердження, що в Київській Русі дружина перебувала а залежності від чоловіка, а тогочасна сім'я відносилася до так званого "деспотичного типу", і зазначено, що такі відносини і тип сім'ї були характерними тільки для північно-східної (московської) частини колишньої території Київської Русі. Відносини між подружжям в Україні будувалися на принципах рівності, духовності, гуманізму і справедливості. Дружина у цивільно-правовому відношенні користувалася навіть ширшими правами, ніж чоловік, вона не була спеціальним суб'єктом злочину, як це спостерігалося в російському праві. Деспотичний тип сім'ї був закріплений лише в російському праві. Українським "колегам агентства" достатньо було лише заглянути в навчальний посібник з історії права для учнів середньої школи 9-11 класів Російської Федерації, щоби пересвідчитися в цьому (Ильин А.В., Морозова С.А. Из истории права. Учебное пособие. СПБ, 1996.- с.326-327).

Цеберко "націоналістичних істин" агентство REGNUM вбачає у твердженні, що міститься в "Історії українського права", про те, що "демократичний режим в Українській державі й режим деспотії в Московській не можна було об'єднати, вони були несумісними", і що "політичний режим і соціально-економічне становище в Московській державі докорінно відрізняється і були ворожими українській дійсності".

В українському державному праві з кінця XV століття, коли виникла Запорізька Січ, практично був закріплений принцип розподілу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Усі вони формувалися шляхом виборності. А принцип народовладдя у політичній системі України досяг свого апогею після національно-визвольної війни і соціальної революції середини ХVII. У Західній Європі принцип розподілу влади було лише теоретично обґрунтовано у ХVIII столітті у роботі Монтеск'є "Дух законів", а його реалізація завершилася у ХХ столітті.

З середини ХVIII століття, коли виникла Українська держава – Гетьманщина, існувала демократична республіка, а в Московській державі зміцнювався режим деспотичної монархії. Якщо в Україні усі верстви населення були вільними і рівними перед законом, могли вільно вибирати місце проживання і рід занять, то в Московському царстві, у відповідності до норм Соборного Уложення 1649 року, селяни перейшли у стан рабів, яких можна було вільно продавати, обмінювати на тварин, програвати в карти. Міщани були закріпачені, тобто вони були прикріплені до посадів (міст) і не мали права вільно міняти місце проживання. Переїхати в інший посад міщанин міг лише у випадку, коли він платив податок наперед за два роки і знаходив вільну людину, яку саджав на своє місце в посаді.

Зазначене не є цеберком "націоналістичних істин", а об'єктивною історичною реальністю. У 1783 році указом Катерини ІІ українські селяни були закріпачені і так само, як і російські селяни, перейшли у стан рабів.

Чи можна усе зазначене назвати "русофобією"?

Published on 23 December 2010