Андрій Тарнаруцький, виконавчий директор Центру досліджень регіональної політики

Хлопці прийшли саме бити пику, і успішно виконують свою місію

Потихеньку вчуся розуміти стратегію і тактику наших керманичів. Знаходжу нові й цікаві закономірності.

Потихеньку вчуся розуміти стратегію і тактику наших керманичів. Знаходжу нові й цікаві закономірності. Досі користувався гіпотезою "найгіршого для країни вибору", тобто при прогнозах слід надавати перевагу найбільшим загрозам і найгіршому розвитку подій. Принаймні, досі недостатнє використання такого підходу призводило до помилок політологів та експертів, що намагалися відстежувати "епохальні" кроки нашої влади.

З огляду на ситуацію з "новим Майданом", такий підхід слід трохи скорегувати. Йдеться не просто про вибір найгіршого варіанту з кількох можливих. Слід також врахувати "коефіцієнт тупизни" (термін в науці досі нібито не використовувався, так що беріть на озброєння - на здоров'я). Тобто, обраний владою шлях повинен призводити не лише до найгірших наслідків для інтересів країни (зрештою, ними завжди нехтували), він не повинен приносити вигоди навіть особисто персонам, до нього причетним і мати певний суїцидальний характер для владного угруповання, яке за цим рішенням стоїть.

Повернімося знову ж до протестів підприємців проти Податкового кодексу. Які могли бути варіанти поведінки влади?

І. Таки не ветувати Кодекс, продемонструвати "залізну волю" і тверду позицію влади, зберегти в законодавстві преференції для своїх - це "плюси". Розігнати другий Майдан, приготуватися до масовіших протестів, втрати рейтингу (т.з. французький варіант) - це вже "мінуси".

ІІ. Ветувати Кодекс, продемонструвавши демократичність і людське обличчя влади, покарати винних і не дуже, збити темпи наростання протестів в країні (і хоч якось на цьому заробити для іміджу). Серед "мінусів" - можливість трактування такого кроку як слабкості і створення небезпечного прецеденту та ще небезпечнішого сигналу громадянському суспільству, втрата частини економічних бонусів "своїми".

Звісно, це два крайні та ідеальні варіанти, які на практиці слід комбінувати. Але комбінувати, збираючи "плюси", старанно уникаючи "мінусів". Що ми бачимо у виконанні Азарова-Януковича? Унікальний випадок. Не знаю, як їм це вдалося, але з усього розмаїття перспектив, вони "дистилювали" всі "мінуси".

При цьому як для держави, так і для себе.

В підсумку маємо:

Вето Президента, зіпсоване підозрілими "зауваженнями", галопом у хмарі пилюки поданих парламенту, сприймається переважно як слабкість. Оскільки геніальні поради експертів з Банкової, втілені у зауваження, загалу так і не пояснили, реальних дебатів у ВР з цього приводу також не відбулося за браком часу і бажання. Підприємці не побачили бодай загальних рис "іншого Податкового кодексу", який би розвіяв їх страхи. Тому ніщо не гарантує їх неповернення на Майдан. Хіба що щільні кордони ДАІ.

А ось уже зовсім тупо. Замість того, щоб використати цей крок для зменшення протестних настроїв у країні і спробувати зміцнити підтримку Президента в суспільстві, вислано каральний загін на Майдан. Жодного позитиву, крім, мабуть, морального задоволення від того, що нарешті зроблено те, до чого не дійшли руки у 2004му.

В будь-якому разі таки довелося пожертвувати очікуваними бонусами для своїх, оскільки нового Податкового кодексу вже чекали готові до запуску реальні схеми оборудок. Таке гальмування і така невизначеність на старті явно конвертуються у реальні суми "недовкраденого". В результаті, на посилення внутрішніх позицій Президента у його ж команді теж розраховувати не варто.

Зрештою, вийшло як в анекдоті. Коли в купе дві пані просять солдата: одна – відкрити вікно, бо задихається, а інша – закрити, бо замерзає. Дилему вирішено військовою хитрістю – солдат спершу вікно відкрив, щоб одна пані замерзла, згодом закрив, щоб інша задихнулась.

Ще одна ситуація, яка яскраво продемонструвала мислиннєві рефлекси всередині владної команди відбулася знову в стінах парламенту. Власне, подібне ми могли бачити й раніше.

Однак, тут, як кажуть – чистота експерименту. Йдеться про чергове побиття опозиції більшістю.

Можна скільки завгодно описувати ‘кровожерність’ більшовиків, звички, манери, мораль і таке інше. Але нам продемонстровано лише просту відповідь на тест ‘що робити, коли нас більше, а їх менше?’ Саме від того, хто як відповідає – залежить запуск рефлексів складніших, які згодом переходять у формування правильного чи неправильного вибору.

Тут відповідь лежала на поверхні – ‘бити пику’. Відповідь стандартна, завчена, натренована. Для її реалізації проведено чималу підготовку, створено цілу організаційну машину. Так, саме для того, щоб не витрачати часу на вирішення таких питань, списки регіоналів у 2007 році формувалися з особистих шоферів, охоронців, спортсменів, просто кремезних хлопців.

Усі вони зараз депутати і навряд чи переймаються саме тонкощами української правотворчості. Хлопці прийшли саме бити пику, і успішно виконують свою місію.

Які можна зробити висновки з цього? Очевидним є те, що варіант відповіді на питання ‘що робити, коли нас більше, а їх менше?’ у влади лише один. Решту просто заблоковано. І це полегшує прогнозування подальших ситуацій. Це на замітку опозиційним стратегам. Подальші подібні демарші з меншою чисельністю – не більше, ніж самопожертва.

Миритися з таким підходом теж не можна, оскільки просто втрачається процес комунікації. Рефлекс ‘бити пику’ доведено до автоматизму і не дає вирішувати навіть незначні конфліктні питання. Система замкнулася в собі. І тут страждає не лише опозиція, а й суспільство загалом. Вихід – змінити ‘плюс’ на ‘мінус’ і спробувати діалог там, де ‘більше’ вже не їх.

Тобто, знову залишаються вулиці й майдани. З огляду на останню ‘майданну’ практику, результат не настільки передбачуваний. У щоб він не вилився – лише там можливі інші варіанти.

Тож цікавих експериментів:)))

Published on 22 December 2010