Геннадій Іванущенко

«Часть людей вернулась из тюрем…»

У січні 1918 року в Тернах піднялося повстання, викликане грабунками більшовиків. Воно було жорстоко придушене загоном червоних, на чолі з І. Міхном, який спочатку втік до вже радянського Харкова, а потім повернувся з підкріпленням. Детально і колоритно о

У січні 1918 року в Тернах піднялося повстання, викликане грабунками більшовиків. Воно було жорстоко придушене загоном червоних, на чолі з І. Міхном, який спочатку втік до вже радянського Харкова, а потім повернувся з підкріпленням. Детально і колоритно описує він сам партійну роботу тих часів:

«Часть людей вернулась из тюрем. Я старался, в первую очередь, завербовать их в актив, чтобы сделать из них зачинщиков погромов помещичьих усадеб, раздела их имущества. Они должны были повести за собой крестьян. В то время никто не спрашивал у тюремщиков, за что они сидели: уголовник он или политический. Надо было сформировать отряды активистов, которые могли бы повести за собой остальных на разгром помещичьих усадеб. (…)

Эти директивы свыше распространялись везде по сёлам. По большевистской программе всё отобранное у помещиков и капиталистов должно было стать государственным достоянием. Но набожные крестьяне отказывались это делать, боясь греха. Сельскую молодёжь, проживающую в городе, быстро обработали, сделав её атеистами, способными убивать кого угодно и отбирать что угодно. Она и направляется партией в деревню для реализации партийных замыслов» 1). Як бачимо, основна ставка у кадровій роботі більшовиків робилася на люмпенів. Селянство ж з його традиційним укладом життя і релігійністю було своєрідним бастіоном моралі у вируючому морі пристрастей, «підігрітих» вищезгаданою «ідеологічною роботою».

Пройшло кілька десятків років… «Младшие товарищи» Міхна по партії, наслідуючи «революційний приклад» загнали на той світ десятки тисяч земляків у 1921-му та 1932-1933 рр., відправили «в места не столь отдаленные» найпрацьовитіших і найрозумніших – еліту краю. Решта – сміливих та відданих – полягла в 1941-му під істеричні окрики політруків «За Родину! За Сталина!» (Сьогодні Путін говорить, що Росія перемогла б і без них).

А оскільки не стало свідків – лишились тільки їх кістки, то народився Великий Радянський Міф, на якому виховали кілька поколінь «вірнопідданих».

Та пройшло ще кілька років. Настав початок 1990-х, а потім 2004-й. Під впливом розсекречених документів міф лопнув, але знову … «Часть людей вернулась из тюрем…» Вони ж не читали документів… Вони взагалі нічого там не читали (кримінальників не цікавить історія, тільки «табло» і «мочилово»). А «руко водить» без міфу як? Без того, «доброго» радянського міфу з «положительными героями», «борцами за советскую власть», чекістами з «чистими руками», Павликами Морозовими і комсомолками-стахановками, «стрибками» і «бригадміловцями»?!

Щоб зрозуміло і «доступно» було. Щоб можна будь-якому трудязі «роз'яснити»: «Да не слушай ты этих бандеровцев! Мы же с тобой в одной стране жили. Тебе че - больше всех надо? Будь КАК ВСЕ... и мы все порешаем.» Майже магічний набір знайомих слів-формул… і «електорат» мовчить - далі можна «керувати».

А керувати тільки так: шикуючи посполитих «в три шеренги», підставляючи й гризучи один одного, аби вислужитись. Будь-яку дурість зроби чи «по головах» пройдись - начальство помітить і оцінить. Бо так поступали з ними «там», а «колись у школі розповідали», що завжди й з усіма (ну, не те щоб як колегам-депутатам – «тьомную» з арматурою, але, «єслі партія прікажет…»).

Їх ідейні попередники (такі, як І. Міхно та інші урки) стали у свій час пенсіонерами союзного значення, в глибокій старості були наставниками молоді. Просто за відсутністю свідків злочинів їм дозволили це…

Якщо ж ми дозволимо сучасним уркам «будувати нову країну» без нас, заробляючи персональні пенсії, то до своїх (звичайних) точно не доживемо…

Published on 20 December 2010