Андрій Будкевич

Світло від постаті Світличного

“Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи… Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування - без тіні докор

Коли нечисті море й зла підступного повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь –
Як не я – тоді хто? Не тепер – то коли?
Іван Світличний

“Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи… Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування - без тіні докору ”, - так писав в одному з колимських листів Василь Стус про Івана Світличного.

Він народився 20 вересня 1929 року в селянській родині на Луганщині. Обдарований поет, літературознавець, критик і стоїчний дисидент-політв’язень. Ще за свого героїчно-мученицького життя став символом боротьби за ідею самостійності, державності для всієї самостійно думаючої української спільноти. Світличний, як і Василь Стус був для українців в ті тяжкі роки, на початку шістдесятих ХХ століття прикладом поведінки, як можна бути вільним, без озирання на те, що оточений. Був прикладом як можна жити без страху і плазування перед представниками тоталітарної влади. Це був той великий приклад, на який могли спиратися тисячі українців у своєму національному самоутвердженні.

А тоді, в 60-ті роки, родина Світличних у Києві, була тим центром, де один міг довіритися іншому. Життя в матеріальному плані було неймовірно важким, зарплатня була мізерна, гонорари теж. Дружині Леоніді забороняли читати додаткові лекції, щоб тримати цю родину у чорному тілі. А які особистості гуртувалися у світлій оселі Світличних, - М. Вінграновський, І. Дзюба, А. Горська, Л. Костенко, Г. Севрук, І. Марчук, Л. Танюк, М. Плахотнюк.

Перечитуючи спогади сучасників, приятелів, друзів родини Світличних, виникає запитання, чому саме його, інтелігента, гуманіста, так люто ненавиділи кагебісти? Бо перед ними постала Постать, незмірно вища і благородніша за них.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Не проміняю на твою,
Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за ґрати,
Мого від мене не відняти,
І здохну – а вона – моя.

Відбувши сім років ув’язнення у таборі суворого режиму, був доставлений до місця п’ятирічного заслання - гірської частини Алтаю на висоті близько двох тисяч метрів над рівнем моря. Зробили все, щоб відбувся запланований інсульт, а згодом і втрата мови, параліч і страждання протягом 12 років. Люди в білих халатах, але з компартійними квитками, доклали всіх зусиль до поетапного, тихого вбивства непокірного системі Івана. Його, тоді вже інваліда І-ї групи, не збиралися залишати у спокої, бо ж навіть прикутий до ліжка – був небезпечний для системи. Він жив у київській хрущовці на п’ятому поверсі, в квартирі цілковито непридатній для хворої людини.

25 жовтня 1992 року світлий Світличний відмучився, відійшов у засвіти. Під час прощання, на цвинтарі, тільки Драч та Алтунян просили пробачення… Хоча Алтунян сам належить до тих небагатьох, кому й вибачатися немає за що. “Ми йшли за тобою, і падали, і спотикалися… Не всі могли йти так, як ти. Прости, Іване”, - слова, промовлені Драчем.

Тільки ті, які спотикалися у роки національного гноблення, чомусь спотикаються сьогодні ще більше… Чи не серйозний привід глибоко замислитися. Замислитися над тим, що прийняли Івана Світличного до лав Спілки Письменників України вже назавжди прикутого до ліжка, навіть не спитавши, чи потрібне йому оте членство в однім товаристві з багатьма “великими” пристосуванцями.

…А на могилі Світличного, на Байковому цвинтарі, неподалік від могили Стуса, відповідно до останньої волі, стоїть козацький хрест з написом: “Він був світильником, що горів і світився.” Був похований у вишиванці, подарованій йому Василем Стусом. Символічно і дуже по-українськи…

Published on 17 December 2010