Василь ЗАЄЦЬ

Канібали в масках московських попів

До недавнього часу однією з окрас Вінниці можна було вважати і сквер, розташований поруч з широко знаним у місті Будинком офіцерів Збройних Сил.

До недавнього часу однією з окрас Вінниці можна було вважати і сквер, розташований поруч з широко знаним у місті Будинком офіцерів Збройних Сил. Стрункі тополі та розлогі верби, пишні кущі бузку і шипшини, розкішне різнотрав’я - весь цей багатий рослинний світ не тільки милував очі, а й дарував тишу, спокій, чисте, здорове повітря численним відвідувачам, які приходили сюди цілими сім’ями. Але от понад рік тому цей райський куточок було обнесено глухим парканом, що зробило його недоступним для майже всіх оточуючих, - місце масового відпочинку перетворилося в будівельний майданчик. Та даремно зраділи були ті квартирні черговики, чиї імена після довгорічного очікування заповітного квартирного ордера нарешті зайняли досить обнадійливі місця: поруч з Будинком офіцерів почали споруджувати не житловий будинок, а церкву…

- Якого патріархату?
- Звичайно, московського!

Цей патріархат настільки активно заповнює наші міста і села своїми храмами, що не важко здогадатися: вся ота активність викликана аж ніяк не потребою населення України в нових московських храмах. Чим же насправді?

Відповідь на це запитання знайшов я нещодавно, відвідавши церкву Георгія Переможця, що споруджується на місці колишнього скверу: хоч збудовано лише перший поверх, та в ньому вже відбуваються богослужіння, сповіді, широко розгорнуті книжкові виставки, продаються іконки, свічки, книги та брошурки на богословську тематику.

Увагу мою привернула досить вагоме (400 сторінок) видання, на обкладинці якого прочитав: Татьяна Грачева. Невидимая хозария. Алгоритмы геополитики и стратегии тайных войн мировой закулисы. Издательство «Зерна». Рязань.

З перших сторінок книги довелося потрапити в задушливу атмосферу затятого шовінізму, що базується на таких давно відомих московських китах як великодержавне чванство, презирство до пригноблених народів, імперська ненависть до всього того світу, який, на його щастя, не потрапив під кремлівський чобіт.

Як широко відомо в наш час, горезвісний Совєтський Союз, на величезну радість усього чесного людства, розвалився через те, що був завдяки обману та насильству збитий на антилюдських засадах: безбожності, бездуховності, знищенні приватної власності та національної незалежності багатьох народів. Багатостраждальною жертвою агресивного північно-східного звіра став український народ. Як тільки під тягарем власних гріхів і помилок упав московський царат, волею народу постала Українська Народна Республіка, під знаменом якої сподівалися здобути волю і долю всі верстви нашого суспільства за винятком компрадорів та зрадників. Та на зміну царату до влади в Московії прийшли більшовики, які на словах визнавали незалежність України, а на ділі, підступно окупувавши нашу землю, виявилися нечувано жорстокими гнобителями і губителями поневоленого народу. Українці впродовж довгих десятиліть надзвичайно страшного колоніального гніту не припиняли впертої боротьби за національне визволення. І наші на подив численні, надзвичайно тяжкі і промовисті жертви були не даремними. Скориставшись черговим занепадом московської держави, славні українські патріоти проголосили Незалежність України. Той вікопомний акт став нашим найбільшим національним святом.

Зовсім іншої думки про славну подію автор широко рекламованої в російській церкві книги Татьяна Грачева. До речі, з біографічної довідки дізнаємося, що вона - політолог, кандидат педагогічних наук, доцент, завідувачка кафедри Воєнної Академії Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації. Довгий час була провідним науковим співробітником Центру воєнних стратегічних досліджень Генерального штабу ВС РФ. Закінчила Вищі курси Воєнної Академії Генштабу за спеціальністю «національна безпека». Автор численних статей та книг з питань національної безпеки Росії.

Сказане дає підстави вважати, що в особі Тетяни Грачової маємо справу з авторитетним науковцем, а однією з головних рис справжнього науковця має бути об’єктивність. Та, на превеликий подив, у написаній нею книзі доводиться читати: «Если говорить о смене режима как цели нынешней войны, то в ее структуру правомерно включить революции в Грузии и на Украине, в ходе которых были установлены марионеточные проамериканские и антироссийские режимы».

Як бачимо, політологічне мислення «науковця», звісно, не погано оплачуваного московським штабом, залишається на рівні поглядів кремлівських яструбів часів холодної війни. І так, звичайно, мислять всі штаби, що продовжують керувати Збройними Силами Московії, в чому немає нічого дивного: мислення тамтешньої верхівки завжди було імперіалістичним, і немає найменшої надії на те, що воно може змінитися в кращий бік. Московські імперіалісти не порозумнішали навіть після ганебної поразки, якої вони зазнали в змаганні антагоністичних світових систем. В історичному протистоянні московського Сходу європейсько-американському Заход Москва виступила як сила Диявола і виявилася неспроможною подолати силу Господню. Діаметрально протилежного погляду дотримується «науковець» Тетяна Грачова: «Поскольку Россия имеет наиболее прочные и богатые традиции священной государственности, именно наша страна стала главной мишенью устроителей глобального царства тьмы».

З приводу цієї наскрізь демагогічної фрази, а їх у книзі більше, ніж досить, хотілося б запитати аж ніяк не шановного «науковця»: якщо не в гарячкових снах своїх, то де іще змогла вона побачити якусь московську «священную государственность»? Коли та дивовижа існувала? За лютого ката нашого народу царя Петра Першого? За таких горезвісних продовжувачів його тяжких злочинів проти людства, якими були Катерина Друга, всі Олександри та Миколи, Леніни, Сталіни, Хрущови, Брежнєви? Чи, може, за «демократичних» президентів Єльцина, Путіна, Медведєва? Та ж сьогодні хіба що дошкільнята наші ще не знають, що в історії Московії ніколи не було нічого священного, нічого не те що святого, а навіть хоч трішки людяного. Всю оту фантастичну «священность» вигадано в московських військових штабах, чиї стратегія і тактика зазнали ганебної поразки в змаганні з «царством тьмы», як називає вільний світ Тетяна Грачова - платний трубадур тих штабів. Замість того, щоб чесно визнати повну ідеологічну, економічну та господарську неспроможність своїх роботодавців, вона не перестає обливати брудом усіх противників імперіалістичної Москви: «А поскольку ума не хватает, берут хитростью, коварством, лукавством, преступлениями, действуют исподтишка, тайно вывалят свой навоз на дорогу, а сами за угол прячутся, ждут, кто в него вляпается, того сразу тащат к себе. Мол, ты все равно теперь плохо пахнешь, так же, как и мы, оставайся с нами строить из нашего материала мировой порядок и отдай нам все, что у тебя есть: твою свободу, независимость и суверенность».

Послухавши московського демагога, можна подумати, що Москва ніколи не вдавалася до всіх тих злочинів, в яких її писака так завзято звинувачує інших, водночас силкуючись переконати довірливих, не дуже освічених людей в тому, що «свободу, независимость и суверенность» можна одержати тільки в кігтях московського ведмедя.

Вдаватися до таких шахрайських фокусів слуги московського імперіалізму змушені тим скрутним становищем, в якому опинилося це всесвітнє страховисько. Як вимушена зізнатися довголітній провідний співробітник московського Центру воєнних стратегічних досліджень, «опыт «холодной войны», войны в Югославки и войны в Ираке свидетельствует, что светская государственность, даже такая физически и материально мощная, как в СССР, крайне уязвима, и против нее противник обладает стратегическими средствами борьбы, то есть светская государственность для него не представляет главной опасности». Іншими словами, нарешті настав той довгожданий час, коли московський розбійник мав би сказати сам собі: «Не трать, куме, сили, а тихенько опускайся на дно!» На превеликий жаль і на біду для багатьох людей, кремлівський імперіалізм ще продовжує надіятися на те, що йому пощастить уникнути повного розгрому, тож Грачова закликає своїх однодумців: «Мы должны осознать, что защита нашей государственности – это не только наш гражданський долг, но и, самое главное, наш духовный долг как православних христиан перед Богом. Ведь в конечном итоге речь идет о преданности нашей вере и идеалам святой Руси».

Виявляється, ось де зарита собака: не даремно московські церковники так завзято забудовують нашу землю своїми церквами. З тією ж метою їх священики мають дбати про свою фізичну силу: вже сьогодні благочинні готують своїх підлеглих до наступних, аж ніяк не духовних боїв за «священную» московську «государственность». Ясна річ, у ті бої планується кинути всіх українців, отруєних московською блекотою у храмах, якомога більше яких прагне мати на українській землі ворожий патріархат.

З огляду на таку політику наших «старших братьев» варто нагадати їм ту ж російську казочку, яку Тетяна Грачова нагадує європейцям та американцям: мовляв, хоч багато хто зневажливо дивився на Іванушку-дурачка, та він виявився мудрим і сильним. Грачовій здається, що така ж метаморфоза станеться з московським імперіалізмом, який на очах у всього світу пошився в дурні. Та відбулося те, чого грачови та іже з ними ніколи не чекали: нарешті минула жахлива пора страшної омани, якою так довго затуманювали розум нашого народу легіони щедро оплачуваних антинародною владою грачових. Тож варто чекати подій, що їх передбачав великий Тарас: «Розкуються незабаром заковані люди!» Вільним громадянам вільної України вистачить мудрості і сили для того, щоб добитися, аби жоден храм в Україні не ширив антинаціональну отруту. Вірю в те, що невдовзі, спочиваючи на лавочці біля вінницької церкви Георгія Переможця, я чутиму рідну українську мову з вуст усіх прихожан – вірних синів і дочок незалежної від усіх московій України.

Published on 13 December 2010