Олег Федорів

Розвідник «Дальнич»

У селі Кривому, що розкинулося на західних схилах Тернопільського плато Опільського краю, біля батьківської садиби, поруч двохсотлітніх церковних лип стоїть бронзове погруддя Петра Федоріва, яке зробив відомий скульптор Роман Дяківський за матеріальної пі

У селі Кривому, що розкинулося на західних схилах Тернопільського плато Опільського краю, біля батьківської садиби, поруч двохсотлітніх церковних лип стоїть бронзове погруддя Петра Федоріва, яке зробив відомий скульптор Роман Дяківський за матеріальної підтримки громади села і Ярослава Федоріва з Канади.

Петро Федорів – це людина епохи національно-визвольних змагань, епохи, яка дала нам таких визначних діячів в історії України XX століття, як Євген Коновалець, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Осип Дяків та багато інших.

Він належав до когорти тих українців, світогляд яких сформувався у 1920–1930 роках в умовах соціального гніту з боку панської Польщі на Західній Україні та большевицької Росії на Великій Україні за Збручем.

Але якщо молох сталінських репресій придушив будь-які прояви національного життя на східній Україні ще в 1920 роках, привівши народ до страшного голодомору 1932–33 років і колгоспного рабства, вимордувавши майже всю інтелігенцію до 1937 року, то ситуація на Західній Україні була цілком інакшою.

Народився Петро Федорів 20.11.1910 року в селі Кривому Бережанського повіту (нині Козівського району) Тернопільської області в сім'ї Михайла Федоріва і Теодори (по-дівочому Гуня). Батько працював на залізниці бригадиром, мама займалася домашнім господарством, виростила п'ятеро дітей. Мали майже три гектари землі, на якій усі працювали. Крім Петра, ще було четверо дітей.

Петро Федорів вийшов із заможної родини. Батько отримував досить добру, як на ті часи, платню (більше 200 золотих на місяць), мав можливість yчити дітей.

Так, революції роблять народні маси, але веде їх національна еліта, об'єднана національною ідеєю. До таких особистостей належали Степан Бандера і його соратники, як , зокрема, Петро Федорів – «Дальнич».

Як і інші сільські діти, Петро у віці 7 років пішов у перший клас початкової школи, яку закінчив у 1921 році. Хлопець проявив добрі здібності до навчання, і батько віддає його до Бережанської класичної гімназії, де він успішно вчився до 1929 року.

Бережанський період у житті П. Федоріва був дуже важливим. Допитлива юнацька натура сприймала все навколишнє життя в усьому його розмаїтті й перипетіях. Згадаємо ще, що Українська Військова Організація, яка виникла в 1920 році, мала на базі Бережан – Підгайців і Перемишлян і Рогатина чи не один з найсильніших округів. Після утворення ОУН, в її лави разом з Петром Федорівим приходять такі активні люди, як Ярослав Старух, Володимир Герета, Лев Зацний, Дмитро Миром, Омелян Лопуцька, Осип Дяків і сотні інших. Багато з них училися в Бережанській гімназії, з багатьма з них «Дальнич» пішов крутими дорогами важкої боротьби і «більшість з них загинули смертю Героїв за волю України».

Хоч у 1929 році Петро Федорів вступає до Львівського університету на відділ права, з Бережанами і рідним краєм він не пориває зв'язків. У повітовій ОУН Федорів стає організатором військової сітки під псевдом «П'єр». Повітовим провідником та реорганізатором став Осип Рижевський-«Їжак», його заступником і бойовим референтом – Володимир Герета, референтом пропаганди – Ярослав Старух-«Стяг», за культурно-освітню роботу відповідав Дмитро Мирон-«Орлик», за організаційні питання – Лев Зацний-«Троян», за юнацтво – Іван Думак, за мережу сітки і зв'язок – Григорій Ґоляш-«Бульба», «Бей», «Шолом», який одночасно був інструктором військової справи.

Була розроблена чітка, логічна система підпільної роботи і боротьби ОУН. У силу своїх обов'язків, Петро Федорів-«П'єр» бере в цій справі найактивнішу участь.

Університет Петрові Федоріву закінчити не вдалося, оскільки, як активний діяч націоналістичного руху, він потрапляє під пильний нагляд польської охранки і поліції. Протягом 1930 років молодий патріот тричі опинявся за ґратами: 1930–31, 1934–36, 1938–39. Перший арешт був пов'язаний швидше за все з тим, що ОУН з 1930 року розгорнула дуже активну діяльність у справі захисту українського населення від польської реакційної так зв. «пацифікації», що по суті справи була звичайними бандитськими нападами на безборонне українське населення, щоб матеріально його знищити, принизити його людську і національну гідність.

Ці арешти, часто молодих і невинних хлопців, тривали з 1930 по 1933 рік, наприклад, восени 1933 року ув'язнено майже всіх учнів Бережанської гімназії українського походження.

Другий арешт відбувся в 1934 році у зв'язку з убивством міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, третій – у 1938 році – після нападу на поліційну станцію в Гаях, біля Львова.

Настав «золотий» вересень 1939 року. Совєтська влада відразу розпочала переслідування оунівців і терор проти найактивніших членів Організації. Багато з них опиняються в Польщі, Чехії. На еміграції у Кракові Петро Федорів працює в секретаріяті УДК (Українського Допомогового Комітету). Там же працювала і його майбутня дружина Теофілія-Ірина Федорів (по-дівочому Бзова), з якою він одружився у Львові 1942 року і вже разом пройшли тернистими дорогами революційної боротьби, спільно ділили радість і горе.

Помітивши великі організаційні та інтелектуальні здібності Петра Федоріва, вищий Провід ОУН пропонує йому постійну працю в системі Служби Безпеки ОУН з 1939 року. З 1942 року «Дальнич» – член Головної Референтури СБ Проводу ОУН. Для цієї роботи ще з 1930 років він пройшов спеціяльні випробування, добре знав такі предмети своєї професії:

1)завдання служби безпеки;
2)методи роботи імперсько-большевицького поліційного апарату від Оприччини, царської охорони до ЧК, ҐПУ НКВД-НКГБ, МҐБ;
3)діяльність совєтської військової розвідки – ГРУ контррозвідки («особыє отдєлы» і «политотдєлы);
4)практична діяльність Служби Безпеки, інформація, звітування, «нурки», зв'язок;
5)слідство – допит;
6)конспірація.

Другий ступінь навчальної програми знайомив референтів, особливо вищий склад СБ, з комуністичним та іншими світоглядами противників, історією КПСС, дезінформацією, внутрішньою та зовнішньою політикою ворожих держав, зокрема СССР і його сателітів.

Завдяки «Дальничу» й належним чином організованій СБ у відділах УПА та в мережі ОУН було знешкоджено ряд ворожих заходів, спрямованих на ліквідацію окремих провідників та командирів і врятовано Організацію від багатьох запланованих ворожих ударів. Для окупантських каральних органів (КҐБ, UВР) Служба Безпеки ОУН завжди була найбільшим їхнім ворогом, і боролися вони проти неї не лише зброєю, але й пропагандивно, не гребуючи для цього найогиднішими засобами.

Слід підкреслити, що в 1940 році відбувся розкол в ОУН на ґрунті стратегії і тактики в новій геополітичній ситуації. Петро Федорів залишається одним із найвірніших соратників Степана Бандери, про що свідчить його подальше життя і діяльність у системі СБ ОУН, спогади дружини Теофілії.

Після того, як гітлерівська Німеччина вороже поставилася до акту 30 червня 1941 року і було арештовано Степана Бандеру, Ярослава Стецька, їх найближче оточення, діяльність СБ ОУН в умовах підпілля під німецькою окупацією стала дуже складною і небезпечною.

21–28.08.1943 року на Бережанщині відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, на якому пост одноосібного Провідника ОУН замінено тричленним органом – Бюром Проводу. Першим членом Бюра став Роман Шухевич, членами Бюра обрали Дмитра Маївського і Ростислава Волошина.

Цілком реально, що «Дальнич» організував охорону Великого Збору, тому що тоді з с. Кривого для якоїсь великої справи було залучено близько 30 хлопців.

Таку ж акцію організовано й у першій декаді лютого 1945 року, коли знову на Бережанщині відбулося засідання Головного Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича, на якому, в умовах надзвичайної секретності, було розглянуто питання щодо дальшої розбудови й укріплення організаційної мережі в тодішніх суворих обставинах.

В другій половині 1945 р. у селі Потік (поблизу Бишок) в криївці референта СБ Проводу ОУН «Михайла» відбулася чергова друга нарада Проводу ОУН. На ній були присутні Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Дмитро Грицай, Василь Кук, Яків Бусел, Василь Кравчук, Михайло Арсенич.

На цій нараді також докладно проаналізовано становище українців на окраїнних західноукраїнських землях, окупованих Польщею, і призначено Провідником ОУН на цих землях Ярослава Старуха («Стяга») та Референтом Служби Безпеки Петра Федоріва, шефом служби пропаганди – Василя Галасу.

Приблизно у той же час Провідник ОУН особисто зустрічався в Бишках з «Дальничем» та його дружиною Філею Бзовою перед їх відходом на Засяння і мав з ними тривалу розмову. Про це тепло згадує у своїх спогадах Філя Федорів-Бзова.

Як згадує Василь Кук у статті про Ярослава Старуха, той сам просив Шухевича, щоб для допомоги в роботі йому дали Петра Федоріва – «Дальнича».

У житті Петра Федоріва-«Дальнича» і його дружини Теофілії Ірини Федорів-Бзової – «Марти», Ярослава Старуха – «Стяга», Василя Галаси –«Орлана» і його дружини Марії Савчин – «Марічки» та багатьох їх товаришів по спільній боротьбі наступив великий перелом. Вони вирушили на Закерзоння, на територію, яка належала Польщі і де проживало близько мільйона українців.

Мирослав Онишкевич – «Орест», «Білий», майор УПА, – командував ВО УПА «Сян» (1945–1947). З цими людьми на найвищому крайовому рівні, а також із провідниками Мирославом Гуком – «Григором», та «Сталем», «Корнійчуком», «Кримом» і іншими розгорнув Петро Федорів активну діяльність як шеф СБ на Закерзонні.

Зв'язковою спеціального призначення від червня 1945 року до фатального дня 16 вересня 1947 року з «Дальничем» працювала Олена Лебедович-Кліш –«Звенислава», «Заграва», «Ельжбета Білецька», дочка Вільяма Кліша і Катерини Завадської, народ. 31.03.1917 року в Дефферієнті, штат Нью-Йорк, США. Українка, польська громадянка, на 1950 рік мати двох дітей (6 і 9 років). Працювала вчителькою, освіта середня.

У мережі зв'язкових «Дальнича» працювала також Теофілія-Ірина Федорів – «Марія», «Маруся», «Ірина Мороз» – дружина Петра Федоріва, Марія Савчин-«Марічка» – дружина «Орлана», Марія Ріпецька – “Оксана”, а також «Христя», «Мотря», «Стефа», «Рента» та інші.

«Дальнич» відповідав і за контакти та розповсюдження літератури до різних посольств у Варшаві, діючи у порозумінні зі «Стягом» і «Орланом».З кримінальної справи Олени Лебедович відомо, що через «Дальнича» вона виходила на американське посольство. Але є дані, що тримала вона також контакти (за прямими дорученнями «Дальнича») із посольствами Великобританії, Франції і Бельгії.

У силу своїх повноважень «Дальнич» мусив контактувати і з людьми, які були причетні до літературно-мистецького оформлення видань. Серед них: редактор «Лісовика» Петро Волош-Василенко, син Полтавської козацької землі. Здібний поет вірив у перемогу.

Ще відплатим катам! Ще по рідних степах
Із піснями пройдем бойовими!
Не розбійники ми, хоч живем у лісах.
Ми повстанці – сини України.

Автор збірки «Мої повстанські марші» загинув 21.05.1946 року в бою з польсько-большевицьким загоном.

У видавничому осередку ТВ «Лемко» мистецьким дорадником був талановитий скульптор Михайло Черешньовський із села Стежниця, біля Балигороду. Він використовував дереворити для друкування карикатур, портретів та іншої художньої продукції. За видавничу роботу тут відповідав надрайонний провідник «Мар» (Степан Ґоляш) і організаційний референт «Остап».

Дуже популярними були графічні роботи підпільного графіка із Волині Ніла Хасевича – «Бей-Зота».

Так, наприклад, для монтування кур'єрських ліній через Чехословаччину «Стяг» у 1946 році відрядив дружину «Дальнича» Теофілю Федорів «Марту» до Вавбжих і Зелена Ґура. Там же діяла і «Марічка». «Дальнич» організував зв'язковий пункт у Варшаві, який проіснував під керівництвом «Ікара» (В. Пшепюрського) до осені 1946 року і був викритий за доносом «Зенона» (Лева Лапінського), та пункт у Ґдині, під керівництвом «Яструба». Важливі завдання виконувала Марія Ріпецька-«Оксана». Терен її дій охоплював Катовіци, Лєґніцу, Краків, Вроцлав, Олесніцу, Бжеґ, Щецін, Ґданськ, Сопот, Пасленк, Ґдиню і Познань.

Ми так детально зупинилися на цій ділянці роботи «Дальнича» не тільки тому, що вона була дуже важливою в усій сфері його багатогранної роботи, але й тому, що діяльність референтури СБ ОУН надзвичайно ускладнилася з 1944 року, відколи для боротьби проти ОУН–УПА Москва створила спеціальні військові групи.

У західні області України було скеровано кілька дивізій НКВД. Так званий уряд УССР оголосив амністію учасникам ОУН–УПА. 15.11.1945 року народний комісар внутрішніх справ УССР генерал-лейтенант В. Рясний видав наказ «припинити бандитську діяльність і скласти зброю». Від Митрополита Й. Сліпого вимагали, щоб він звернувся до ОУН і УПА з пропозицією скласти зброю, від чого той відмовився.

Військово-терористичні акції проти ОУН–УПА не принесли Москві бажаних наслідків. Тоді московський центр МҐБ послав в Україну генерала І. Сєрова, який вивчав ситуацію і склав план роботи. Микита Хрущов, генерал-лейтенант Савченко і генерал-лейтенант Тимофій Строкач створили оперативну групу під назвою «отдєл по борьбє с бандитизмом».

Завданням її було:

а)внести розкол між підпіллям ОУН і населенням;
б)залучити до співробітництва ті верстви населення, які можна було залучити;
в)нейтралізувати галицьку інтелігенцію і перетягти на бік компартії;
г)знайти серед арештованих членів ОУН–УПА таких, які б пішли на співпрацю.

Поза межами України московський центр вів боротьбу з ОУН через агентуру, заслану на Захід, або завербовану на еміграції через працівників КҐБ, які були при посольствах СССР і мали дипломатичний імунітет.

У квітні 1947 року «Дальнич» дав О. Лебедович фальшивий паспорт на прізвище Ельжбети Білецької для налагодження контактів з населенням Ольштинського воєводства для вияснення деталей про арештованих членів ОУН–УПА і СБ польською владою у зв'язку з акцією «Вісла», що тривала.

Це останнє завдання Олена Лебедович виконувала в серпні 1947 року, в другій половині серпня продовжила і повернулася до бункера між с. Річицею і Жерниками, де склала «Дальничові» детальний звіт про свою роботу. А вже 16 вересня 1947 року бункер був оточений оперативним відділом 3 дивізії піхоти ВА і УБП. Окрім звинуваченої, в криївці були: П. Федорів, «Кармалюк», «Щигель», «Смолій» і «Крет».

Смерть Ярослава Старуха («Стяга») означала фактично кінець існування в Польщі організованого українського підпілля. Недалеко криївки «Стяга» знаходився осередок «Вулкан». Під час спроби втечі загинув священик Адам Слюсарчик «Книга», а Ігоря Кудлайчука-«Довній», тяжко пораненого, зловили.

У той час, коли загинув «Стяг», у польські руки попав і шеф Служби Безпеки «Дальнич» [Петро Федорів], 16 вересня був виявлений і оточений бункер, у якому він знаходився разом із зв'язковою «Загравою» [Гелена Лебедович] та 4-особовою охороною. Смолій першим з охорони запримітив військових, підняв тривогу, відкрив вогонь з єдиного, якого мали, «еркаему». Через хвилину його підтримали вогнем з автоматів «Кармелюк» і «Щигель», а можливо і «Крет». Скориставшись з цього, Федорів і Лебедович знищили папери і карту. В певний момент «Кармелюк» кинув гранату і вискочив назовні, пробуючи прорватися. Але був застрелений. Незважаючи на запеклу оборону, поляки закидали криївку палаючими шматами [читай усипляючими газами]. При тій ситуації «Смолій» вигукнув «Все пропало!» і покінчив з собою. Його приклад повторив «Щигель». Останній з охорони Іван Кметь –«Крет» вирішив здатися. Однак нападники, думаючи, що він пробує втекти, поранили його і він впав назад до криївки, де й втратив свідомість. Знепритомніли також «Дальнич» і «Заграва». Після розкопки криївки вся трійка була взята в полон.

Жорстока доля віддала героїв до рук ворога живими. Три роки тягнулося моторошно довге і жорстоке слідство й катування.

Як же так трапилося, що досвідчений конспіратор і розвідник потрапив у полон.

Звичайно, основною причиною є зрада. Михайло Чайка звинувачує «Зенона» і «Вишневського», які знали про місце перебування «Дальнича».

Генрик Пайонк у своїй книжці «За самостійну Україну» зрадником «Дальнича» називає тільки «Зенона» – Лева Лапинського, який виявився агентом UВР і НКВД, засланим у структуру ОУН–УПА в Закерзонському краї.

…Правдоподібно, що «Зенон» був арештований і став ніби поза підозрами в кінці 1947 року, коли саме з його ініціятиви розпочалося перекидання на Захід з фальшивими документами окремих «упівців». 1946–1947 роки – це період його великої активности як керівника III округу СБ, частих контактів з «Прірвою» (Євгеном Штендерою), Мирославом Онишкевичем – «Орестом» і іншими високопоставленими членами ОУН–УПА, яких, однак, не «засипав».

Приємно, що сумлінні польські історики, особливо з молодшої генерації, роблять добру справу для порозуміння і кращих стосунків між нашими народами, між якими більше як 650 років ішла то приглушена, то спалахуюча боротьба: з одного боку – визвольна, з другого – імперсько-пригнічуюча, несправедлива. В цій боротьбі програвали обидва народи: вони втрачали незалежність, гинули тисячі і навіть, як у Другу світову війну, мільйони людей.

Загинув у цій боротьбі і «Дальнич» – Петро Федорів. Об'єктивні причини і, мабуть, власні прорахунки призвели до трагічного 16 вересня 1947 року, коли його, Галину Лебедович та Івана Кметя – «Крета» взяли поляки непритомними в криївці «Кармелюка» біля села Річиця Томашів (Любинського повіту) і повезли до Варшавської тюрми. Справа «Дальнича», що зайняла 6 томів, знаходиться у Центральному військовому архіві у Варшаві. На жаль, дотепер ми могли скористатися тільки дуже невеликим матеріалом з неї. Як пишуть у своїх спогадах Михайло Чайка і Василь Кук, Петра Федоріва судив Окремий військовий трибунал 20 січня 1950 року, засудивши його до страти. «Дальнич» відкинув пропозицію просити про помилування й 11 квітня 1950 року, на другий день Великодніх свят (яке жорстоке святотатство!?), вирок було виконано. Похований Петро Федорів-«Дальнич» на Служевському кладовищі в безіменних могилах разом з останками «Ореста» та 12 стрільців УПА. Восени 1947 року польська поліція арештувала в Ольштинському воєводстві, в Оструді, дружину Петра Федоріва – Теофілу-Ірину Мороз-Бзову. Після звірських знущань під час слідства 14.11.1949 року військовий трибунал засудив її на 10 років тюрми. Після звільнення з жіночої тюрми у Фурдоні (ймовірно, в середині 1950 років) вона ще поховала свою матір у рідному селі Носові, а згодом виїхала до Канади на запрошення рідного брата чоловіка Ярослава. На квітень 2000 р. Теофіла Федорів-Бзова жила в м. Торонто із чуйним, добрим чоловіком Романом Стахівим, який, на жаль, не дозволив зв'язатися з нею, оскільки Теофіла втратила повністю зір і перебувала в депресивному стані в лікарні [із двох листів від Миколи Климишина до Степана Федоріва].

Зв'язкова «Дальнича» спеціяльного призначення Олена Лебедович 14 квітня 1950 року (вже після розстрілу «Дальнича») була засуджена Крайовим Військовим судом у Варшаві.

22.02.1955 року Державна Рада Польщі амністувала Галину Лебедович, дочку Вільяма Кліша (поляки завжди мали «шацунок» до США). Звільнена 7.03.1955 року вона виїхала до США.

Так склалася доля двох прекрасних жінок, які були найближчими «Дальничу» в останні роки його життя.

11 квітня 2010 року від Різдва Христового виповнилося 60 років від дня смерті її Петра Федоріва-«Дальнича». 20 листопада цього року він мав би 100 років. Загинув у розквіті сил – у 40 молодих літ.

На вівтар Національної Ідеї і Революційної Боротьби він поклав усе своє життя та свою невгасиму енергію і натхнення, всю свою Велику Любов до свого Народу і своїх друзів.

Published on 3 December 2010